Первое известное историкам письменное упоминание о городе Харькове относится к 1656 году.

28 марта этого года чугуевский воевода Сухотин получил царскую грамоту на строительство на Харьковском городище укреплений. Официальной же датой основания города считают 1654 год.

Но вот единой версии кем и как положено начало одному из самых крупных городов Украины сегодня не существует. Историки, археологи, краеведы и даже писатели не устают предлагать собственные версии событий более чем трехсотлетней давности.

MyKharkov.info предлагает обзор самых известных легенд и научных теорий о возникновении города Харькова.

Легенда о Харьке

Памятник казаку Харьку

Самая известная легенда о возникновении Харькова связана с Харьком, первым поселенцем, основавшимся здесь.


Согласно этой версии, в середине 17 века на правом берегу реки Харьков, возле Белгородской криницы (сегодня — начало ул. Шевченко) возник небольшой хутор. Основал его человек по имени Харько, по одной из версий его полное имя — Харитон. Разные авторы по-разному описывают род деятельности Харька. Некоторые называют его простым казаком, другие — казацким сотником. В литературе бытует также версия, согласно которой Харько, не имел отношения к воинской службе, являясь пасечником.

Выбранная им местность оказалась настолько удачной и пригодной для жизни, что начала привлекать переселенцев из других мест. Вскоре хутор разросся, появились новые слободы. Возникшее поселение получило название в честь своего основателя — Харьков, как и река на берегу которой оно возникло.

Кстати, ни один из известных вариантов легенды не указывает точный год основания Харькова, ограничиваясь лишь упоминанием 17 века. В рассказе приведенном в «Путешественных записках Василия Зуева с Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах» автор относит время основания Харьком хутора и вовсе к 1680 году.

Легенда о Харьке встречается в литературных произведениях уже в 18 веке и, по праву, может считаться одной из самых первых.

Легенда об Андрее Квитке

Памятник Григорию Квитке-ОсновьяненкоСамую романтическую и наиболее не достоверную легенду о возникновении Харькова привел в рассказе «Основание Харькова. Старинное предание» Григорий Квитка-Основьяненко. Являясь представителем одного из старейших казацких родов Слобожанщины писатель решил связать основание города и происхождение своей семьи.


Первым поселенцем, пришедшим на земли современного Харькова, автор называет своего предка, а местом с которого в середине 17 века начинался город — исторический район Основу. Подобный выбор вполне объясним, ведь слобода Основа — родовое поместье Квиток.

Согласно версии Григория Квитки-Основьяненко в начале 17 века мальчик по имени Андрей, сын московского боярина, бежавшего за границу и там умершего, попадает в Киев, где оказывается на воспитании у пана Яселковского.

За красоту и добрый нрав панская дочь называет Андрея Квиткой. Впоследствии ласковое прозвище трансформировалось в фамилию.

Самое интересное в жизни Андрея Квитки начинается с его переездом в дом киевского воеводы, чья жена решила взять на себя опеку над маленьким сиротой.

Здесь Андрей встречает дочь воеводы. Между молодыми людьми завязываются романтические отношения и юные влюбленные, заручившись поддержкой нескольких верных казаков решаются на побег из Киева. Молодая семья нашла пристанище на незаселенных территориях, недалеко от Чугуева, которые в последствии получили название Основа.

В дальнейшем Андрей Квитка занимался привлечением переселенцев из Надднепрянской Украины и основанием новых слобод. Особенно ему приглянулись территории вокруг хутора на берегу реки Харьков, у Белгородской криницы.


Увеличение числа поселян привело к решению построить укрепленный город на горе, с обеих сторон которой проходили реки Харьков и Лопань (сегодня это место известно харьковчанам под названием Университетская горка). На общем собрании возникший город решили назвать Харьков, по реке здесь протекающей.

Конечно же история пересказанная Григорием Квиткой-Основьяненко не рассматривается историками как полноценная версия основания города, но она является очень колоритной, городской легендой.

Читайте также: Топ-10 улиц Харькова с интересной историей

Харьковская крепость

Реконструкция Харьковской крепости

Свою версию основания города Харькова также предложил историк, академик Украинской Академии наук, профессор Харьковского университета Дмитрий Багалей.

Опираясь на архивные документы, ученый утверждал, что в 1654 году на территорию современного Харькова пришли переселенцы из Надднепрянской Украины. Для проживания они выбрали возвышающееся над реками Харьков и Лопань Харьковское городище. Сегодня — это центральная часть города, известная как Университетская горка. Кроме строительства собственных домов, через несколько лет поселяне начинают возводить укрепления.


Дмитрий Багалей отмечал, что первая Харьковская крепость могла быть построена уже 1654 году, по согласованию и под руководством чугуевского воеводы, которому первоначально подчинялось новое поселение. С назначением в 1656 году харьковским воеводой Воина Селифонтова, возник вопрос о перестройке крепости по правилам принятым в Московском государстве.

Ученый отмечал, что претензии к существующим укреплениям, а также требование об уничтожении дороги на Тор (современный Славянск) спровоцировали конфликт между воеводой и поселянами и даже отъезду части семей из только строящегося Харькова. Но уже в 1657—1658 годах Воин Селифонтов смог осуществить строительство новой Харьковской крепости.

Первым населением Харькова ученый называл казаков, которые приходили на эти земли вместе с семьями. Опираясь на найденный им в архиве поименный список харьковцев за 1655 год, историк утверждал, что харьковские казаки, подчинялись атаману, делились на сотни и десятки, во главе с сотниками и десятниками. Общее же количество населения, с учетом женщин и детей, в это время составляло около 1500 – 1800 человек.

Кроме того, именно Дмитрию Багалею принадлежит легенда о харьковском осадчем Иване Каркаче, который якобы возглавлял первых переселенцев, пришедших около 1654 года к берегам Харькова и Лопани. Но современные харьковские историки и краеведы весьма скептично относятся к личности Ивана Каркача, считая его более вымышленным персонажем, чем реальным человеком.

Читайте также: Харьковский историк Дмитрий Багалей: жизнь и карьера

На месте половецкой Шарукани


Половцы

Бесспорным является тот факт, что люди на территории современного Харькова жили задолго до 1654 года и в целом 17 века. Вот уже несколько столетий ученые выдвигают самые разные предположения о том какой же населенный пункт существовал на этих землях до основания Харькова.

Так, в конце 19 века историк, профессор Харьковского университета Николай Аристов выдвинул теорию о том, что наш город возник на руинах Шарукани — легендарной половецкой крепости.  Точных сведений о местоположении города практически не сохранилось, а информация имеющаяся в летописных памятниках по-разному трактуется историками.

Считается, что Шарукань существовала в 11 – 13 веках и представляла собой зимнюю стоянку половцев. Застройка города состояла в основном из юрт кочевников и малочисленных каменных строений. Кроме половцев город населяли также аланы (ираноязычные кочевые племена). В 1111 году объединенное войско князей Киевской Руси во главе с Владимиром Мономахом взяло город. После чего начался постепенный упадок Шарукани. Окончательно город опустел после нападения монгольского войска в 1223 году.

Вероятно вопрос о местоположении легендарной Шарукани будет занимать умы еще не одного поколения украинских историков.

Читайте также: Харьков построили эмигранты: Новая Бавария, кинотеатр Боммер, завод Гельферих-Саде

В составе Новгород-Северского княжества


Другим летописным городом, с которым может быть связана древняя истории Харькова является Донец — один из городов Новгород-Северского княжества.

Начиная с 10 века город входил в состав Киевской Руси, выступая не только крупным торгово-ремесленным центром, но и стратегически важным форпостом на южных рубежах государства. Именно в Донец прибыл, после бегства из половецкого плена в 1185 или 1186 году новгород-северский князь Игорь Святославович. Эти события легли в основу «Слова о полку Игореве». История Донца прекратилась в 1239 году, после нападения на него монгольского войска.

Остатки древнерусского города обнаружили во время исследования Донецкого городища — памятника археологии, расположенного на высоком берегу реки Уды. Сегодня это частично территория Новобаварского района Харькова и окраина поселка Покотиловка.

Донец расположен в 10 км от Харьковского городища, на месте которого в 17 веке возник современный Харьков. Поэтому некоторые ученые считают, что в 11 веке здесь могли существовать два древнерусских города-спутника. Часто удельные князья основывали свои форпосты не в внутри существующего поселения, а возле него, как правило на возвышении и у воды. Донец, в таком случае, выступал княжеским оборонным пунктом, а превосходящее его по размерам Харьковское городище населяли ремесленники и простой люд.


Изучая древнюю историю харьковских земель, следует помнить, что возраст любого населенного пункта отсчитывают с начала непрерывного проживания на этом месте людей.

Как видим, за более чем трехсотлетнее существование Харькова возникло множество как научных, опирающихся на документальные сведения, так и полностью фантастических теорий о его основании. Возможно когда-то истина станет известна.

Алена Маршала

Источник: MyKharkov.info

Досить проблемною є і визначення походження назви міста Харкова. При цьому слід виділити легенди та наукові гіпотези вчених. І. Ю. Саратов у своїй монографії «Харкове, звідки ім’я твоє?» наводить більше десятка гіпотез походження назви міста. На жаль, жодна з них не має достатньої кількості документів для підтвердження чи спростування. Серед перших авторів, які звернулися до цієї проблеми був російський вчений Василь Федорович Зуєв, який у 1787 р. опублікував книгу «Подорожние записки Василия Зуєва с Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 г.». Під час цієї подорожі він відвідав Харків і записав легенду про заснування міста та виникнення його назви від «от первого поселенца Харитона».


аименование свое Харьков имеет от первого поселенца Харитона, вышедшего со многими семьями и поселившегося здесь. Он был пасечник или пчеловод, трудами своими и способностью места разжился он скоро так, что многие из других мест стали к нему приходить для сожительства, а как в общежитии, наипаче у малороссиян, обыкновенно называют друг дружку полуименем, то называя его Харько, прозвали «Харьков хутор», «Харькова слобода», «Харьков город». Про засновника міста Харкова — козака Харка писали навіть поеми. Так у журналі «Харьковский Демокрит» у січні 1816 р. було надруковано поему «Основание Харькова», написану видавцем цього журналу В. Г. Масловичем.

Автором першої наукової гіпотези про найменування міста Харкова, на думку І. Ю. Саратова, був архієпископ Харківської єпархії Філарет (у миру Дмитро Григорович Гумілевський (1805-1866 рр.). Дослідник, ретельно проаналізувавши всі відомі йому документи ХVII i XVIII ст., у яких була мова про заснування Харкова, і спираючись на відомості «Книги Великого Чертежа», висловив аргументовану гіпотезу щодо найменування міста Харкова. У праці «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» він писав так: «…название реки Харьков было известно еще тогда, когда существовал городок Донец, т.е. в ХІІ в. Отсюда понятно, что город Харьков получил название от реки Харьков, как город Олешня от реки Олешни, город Лебедин по озеру Лебедину, и что известие будто городу Харькову дал свое имя первый поселенец казак Харько — несправедливо».


ким чином, Д. Г. Гумілевський вважав, що ім?я місту дала річка, яка протікала поблизу. Однак він не розшифрував слово «Харків» і не сказав, звідки з?явилося ім?я самої річки. Професор Харківського університету Микола Якович Аристов (1834-1890 рр.) у 1877 р. висунув гіпотезу, що Харківське городище — це залишки половецького міста Шарукань; а половецьке слово «Шарукань» із часом трансформувалося і до ХVII ст. перетворилося на Харків. Він висловив припущення: можливо, давнє городище, на місці якого виріс Харків, було залишком половецького міста Шарукань. У перекладі з тюрського слово «шарукань» означає «стійбище скотарів». Назва міста Шарукань, котре з часом зникло, нібито перейшло у назву місцевої річки, яку стали звати «Харьков», а вже звідси назва поширилася і на місто, засноване українськими козаками. Проте, на сьогодні немає достатньої кількості даних, які б могли підтвердити точку зору М. Я. Аристова.

На думку І. Ю. Саратова, імя нашому місту залишили давні племена хорватів, а назва «Харків» походить від назви одного із східно-словянських хорватських племен, а саме — племінного обєднання черкасів, які у ті далекі часи населяли місцевість на південному сході Європи.


рез звичай носити темний одяг сусідні племена називали їх «чорними». Можливо, це були нащадки кіммерійців, яких стародавні мореплавці-фінікійці називали «темними», а, можливо, меланхлени. Звязок сучасних хорватів зі своїми південно-східними предками можна простежити за наступним ланцюжком, кожну ланку якого так чи інакше можна довести: хорвати — серби, серби — сіверяни. Слід зазначити, що більшість вчених все ж таки повязують назву міста із назвою річки Харків.

Вони аргументують свою точку зору тим, що назва річки в джерелах зустрічається набагато раніше, ні

ж назва міста Харкова.

Источник: www.sites.google.com

Від козачого поселення — до великого промислового, культурного і наукового центру

Місто Харків — адміністративний центр історико-географічної області України, за якою закріпилася назва «Слобожанщина».

Площа сучасного Харкова перевищує 300 кв. км, а населення становить 1 млн 450 тис. чол. Територія міста  —  це горбиста рівнина з долинами, ярами та ін. Клімат — помірно-континентальний: середньорічна температура повітря +6,90, найхолодніший місяць у році — січень (-6,10), найтепліший — липень (+20,50 ).

Заснування міста харковаТериторію сучасного Харкова люди почали обживати в давнину. Розкопки археологів свідчать, що тут проживали різні народи: скіфо-сарматські, черняхівські племена, половці. Відомо також, що в другій половині I тис. н. е. цю територію заселяло східнослов’янське плем’я сіверян. Слов’яни ще у VIII ст. заснували на місці майбутнього Харкова своє поселення, яке в Х ст. стало відоме як місто Донець. Донець був не тільки фортецею, але й центром ремесел (ковальського, ювелірного, гончарного та ін.), важливим пунктом транзитної торгівлі. Перша згадка про Донець в літописі стосується 1185 р. З цим містом пов’язаний також епізод зі «Слова о полку Ігоревім» — найважливішого твору епохи Київської Русі. Саме тут перебуває після полону герой поеми — новгород-сіверський князь Ігор Святославович. Місто Донець  зруйнували орди хана Батия в середині XIII ст.

Існує кілька версій про виникнення назви «Харків». Деякі історики вважають, що Харків — трансформована назва від Шарукань, половецької столиці, яка була на цих землях, інші пов’язують назву з ім’ям ватажка перших українських переселенців в середині XVII ст. Харка (Харитона). Більшість же фахівців вважають, що свою назву місто отримало від річки Харків. Назва це вперше згадується в «Книзі Великому КРесленню», укладеній 1627 р., і досі залишається гідронімічною загадкою.

Засновниками міста були українські козаки й селяни, що втекли від національно-релігійного та соціального гніту польських панів з Придніпровської і Західної Україні, особливо в період визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Українські переселенці почали обживати незаселені території, які ще на початку XVI ст. номінально входили до складу Московської держави. Цей край іменувався «Диким полем», тому що був спустошений після монголо-татарських набігів.

Одночасно з українцями тут з’явилися російські поселенці. У результаті взаємодії двох міграційних потоків: із заходу, більшого, українського, і з півночі, меншого, російського (руського), сформувалася слобожанська субкультура. У XVII-XVIII ст. Слобожанщина перетворилася в особливу історико-географічну область Україна з характерним колоритом матеріальної і духовної культури.

Заснування міста харковаПершу Харківську фортецю побудували «за черкаським» (тобто українським) звичаєм. У 1656 р. московський цар Олексій Михайлович видав указ про створення окремого Харківського воєводства. Фортеця, яка виникла на місці, де зливалися річки Лопань і Харків, мала 10 башт і довжину стін понад один кілометр. Найстаріший документ, у якому є згадка про Харків — царський указ Чугуївському воєводі Сухотіну про будівництво Харківських укріплень, датований 28 березня 1656 р. Судячи з «відпису» першого харківського воєводи Селіфонтова 1657 р. та іменного опису 1658 р. Харків був уже досить великим поселенням. В описі значилося 578 душ чоловічої статі, і можна вважати, що в цей час у місті було не менше ніж 200 будинків.

Харків став центром Харківського козацького полку. Українські переселенці принесли з собою характерний для них козачий військовий і адміністративний порядок. З перших років існування фортеці біля неї почав селитися торгово-ремісничий люд. З’явилися перші слободи — Гончарівка, Журавлівка і т. д. Це свідчило про перетворення Харкова з важливого прикордонного форпосту на центр ремесел і торгівлі.

На початок XVIII ст. було заселено Поділ — район між фортецею і річкою Харків, а в 30-40-ті рр., коли минула загроза нападу з боку кримських і ногайських татар, забудова переступила річки Лопань і Харків. У місті налічується близько 1 тис. подвір’їв і низка різного роду громадських споруд. З шести найбільших ярмарків Слобожанщини чотири проходили в Харкові: Успенський, Хрещенський, Троїцький, Покровський.

Відбулися зміни і в соціальному житті міста. У 1765 р. ліквідують полковий адміністративний устрій міст. Замість слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію.

Заснування міста харковаПротягом довгого часу Харків належить до Бєлгородської єпархії. У 1799 р. було створено Слобідсько-Українську єпархію з центром у м. Харкові. Серед перших церков, побудованих у місті, — Успенська церква. Її зведення почалося в 1658 р. Сучасний же храм побудовано в 70-і рр. XVIII ст. У 1726 р. на території Харківської фортеці був заснований Покровський монастир. Монастирський храм є найстарішим у Харкові.

Харків стає губернським містом. Створюється міська дума (1785 р.). З 1734 р. починає діяти поштова служба, з 1739 р. з’являється перший лікар, з 1778 р. — перша аптека. Це дещо змінює побут харків’ян, проте протягом усього століття основним заняттям їх залишається рільництво (до 70 % населення). Про розвиток ремесел і торгівлі свідчать найменування  вулиць і провулків, що виникли в той час: Чоботарська, Римарська, Капелюшний, Столярний, Слюсарний.

Уже у XVIII ст. Харків стає освітнім центром.

Харківський колегіум (у 1731 р. таку назву отримала слов’яно-латинська школа, переведена в 1726 р. з Бєлгорода) став другим за значенням в Україні після Києво-Могилянської академії. Тут викладали повний курс наук. Бібліотека колегіуму стала першою в місті і до 40-х рр. XIX ст. налічувала вже 5 тис. томів.

На початку XIX ст. Харків уже розвивається не тільки як торговий, але і як промисловий центр. До 1897 р. в місті налічується понад 70 підприємств: млинів, салотопок, гуралень і чинбарських заводів. До середини XIX ст. міська промисловість переважно мала кустарний характер і основним напрямом економіки залишалася торгівля та переробка сільськогосподарської продукції. З другої половини XIX ст., у зв’язку з ліквідацією кріпацтва і швидким розвитком Донецько-Криворізького регіону, місто перетворюється на один з найбільших економічних центрів Російської імперії. У середині століття в Харкові налічувалося вже понад 30 тисяч жителів. Фактором, який безпосередньо вплинув на розвиток міста, став розвиток залізничного транспорту. У 1869 р. відкрили залізничну магістраль, яка зв’язала місто з Москвою, а потім — з Донбасом, Києвом, портами Чорного й Азовського морів. У місті розвивається вагоноремонтна справа, у 1897 р. дав першу продукцію Харківський паровозобудівний завод. Поступово підприємства міста почали випускати різноманітну продукцію — від сільськогосподарських машин до двигунів. Тож Харків став постачальником сільськогосподарської техніки на загальноімперський ринок. Найбільшу кількість такої продукції випускав завод Гельферіх-Саде, побудований у 1882 р.

Заснування міста харковаУ 1828 р. почали брукувати місто каменем. У 1871 р. на вулицях Харкові з’явилося газове освітлення, у 1881 р. було введено в експлуатацію першу чергу міського водогону. У 1882 р. була прокладена перша лінія міської кінної залізниці, яка проіснувала до 1918 р. Наприкінці XIX ст. в місті  побудовано першу електростанцію, що дало можливість розпочати електрифікацію міського транспорту. У 1905 р. на вулицях міста з’явився перший електричний трамвай. У 1888 р. Харків став другим містом серед телефонізованих в Україні.

Ще в другій половині XVIII ст. російський уряд постарався уніфікувати систему освіти. У 1788-1789 рр. в Україні з’явилися головні і малі народні училища. У 1789 р. Головне народне училище відкрилося в Харкові, а в 1805 р. воно стало базою створеної чоловічої гімназії.

Зі зростанням міста з’являлися й нові навчальні заклади. До початку ХХ ст. в Харкові було чотири чоловічі, дві жіночі гімназії, два реальні училища, духовна семінарія, кілька приватних гімназій і пансіонів, Інститут шляхетних панянок, Комерційне училище, п’ять вищих початкових училищ (усього на 1902 р. — 111 початкових шкіл).

Багато подій у культурному та науковому житті Харкова у XIX ст. відбувалися вперше не лише в місті, а й у всій Україні. Перший провінційний музей в Росії було відкрито в Харкові в 1886 р. Це був міський художньо-промисловий музей.

Заснування міста харковаВеличезне значення мало відкриття 17 січня 1805 одного з найстаріших в Росії і першого в Україні Харківського університету. Його засновником став В. Н. Каразін. Університет є науковим і культурним центром, він відомий своїми вченими, випускниками та викладачами: М. М. Бекетовим, В. Я. Данилевським, М. Ф. Сумцовим, Д. І. Багалієм і багатьма іншими корифеями. Університет став центром створення наукових  товариств: Філотехнічного (1811 р.), Фізико-хімічних наук (1873 р.), Історико-філологічного (1877 р.), Математичного (1879 р.), Юридичного (1901 р.) і т. д. Уперше в Російській імперії тут в 1910 р. науковий ступінь доктора історії надали жінці, А. Я. Єфименко. У 1873 р. в Харкові було відкрито Ветеринарний інститут, у 1875 р. — Технологічний інститут. У 1914 р. з Нової Олександрії в Харків евакуювали Інститут сільського господарства і лісництва.

Заснування міста харковаОтже, на початок ХХ ст. Харків стає промисловим, науковим і культурним центром з величезним потенціалом. Нове століття внесло свої несподівані корективи у розвиток міста. З Харковом пов’язано багато важливих подій в історії України: 29 січня (за старим стилем) 1900 р. тут створено першу українську політичну партію в Придніпровській Україні — РУП (Революційна українська партія), 12 грудня 1917 р. — проголошено радянську владу. Бурхливий перебіг економічних процесів зумовив загострення соціальних суперечностей. Харків ще в 70-80-ті рр. XІХ  ст. став центром народницького руху. Відбувалися стихійні виступи робітників.

Під час громадянської війни Харків переживав і червоний більшовицький терор, і свавілля армії Денікіна, і наслідки інтервенції, і націоналізацію.

На початку 20-х рр. починається смуга великих перетворень у різних сферах суспільного життя. Істотних змін зазнає адміністративно-територіальний устрій міста. 26 січня 1919  р. було вирішено розбити місто на три райони — Іваново-Лисогірський, Петинско-Журавлівський, Основ’янсько-Холодногірський. Керівництво всіма виявами місцевого громадського життя сконцентрували у своїх руках виконкоми. Назви та кількість районів у місті часто змінювалися. До 1938 р. їх стало вісім (вони, в основному, відповідали сучасному поділові). У 1919 р. за Харковом  офіційно закріплено столичний статус.

До кінця 1925 р. промислові підприємства міста було поновлено; зазнавали реконструкції та виникали нові заводи й фабрики. У 1940 р. промисловість міста в 12 разів перевищувала рівень 1913 р.

Заснування міста харковаУ 1924 р. почала працювати перша в Україні радіостанція. З’явилися нові робітничі селища: імені Артема, імені Кірова, тракторобудівників, Червоний Жовтень. Почалася теплофікація міста. У 1939 р. з’явилася перша тролейбусна лінія міста. У 20-ті — 30-ті роки виникла густа мережа шкіл-семирічок, розгорнулася боротьба з неписьменністю. З Харковом пов’язаний і період у діяльності видатного педагога А. С. Макаренка. Виникли нові форми позашкільної роботи, і в 1935 р. у Харкові відкрився перший в Україні палац піонерів. Значні зміни відбулися в системі вищої освіти. Після реорганізації університету виникли: з 1921 р. — медінститут, Інститут народного господарства, з 1937 р. — юридичний інститут. Усього в 1930-1931 рр. у Харкові було організовано 23 нових вищих навчальних заклади.

У 1920-1930 рр.. почалася робота багатьох нових наукових організацій та інститутів міста: Української рентгенівської академії, Інституту гематології та переливання крові, Коксобуду, Українського фізико-технічного інституту і т. д. Наукову і дослідницьку роботу проводили наукові товариства, розвивалося краєзнавство.

У першій половині ХХ ст. місто змінилося завдяки появі нових пам’ятників (в 1935 р. було відкрито найкращий у світі пам’ятник Т. Г. Шевченкові, скульптор М. Г. Манізер); роботі «Харківського Россі» — Бекетова, архітекторів Верьовкіна, Жукова та ін. У 1925-1927 рр. у стилі конструктивізму було споруджено будівлю Держпром.

Насиченим було й культурне життя міста. У 1926 р. з Києва до Харкова переїхав Державний український драматичний театр «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом, у 1929 р. перші вистави почав давати Український театр музичної комедії. У 1932 р. організовано Харківську організацію Спілки композиторів України, у 1934 р. — Спілку письменників України.

Величезних втрат зазнало місто в роки масових репресій сталінського режиму і в роки Великої Вітчизняної війни. Воно стало предметом особливого інтересу гітлерівської Німеччини, і, у результаті, за оволодіння ним обидві сторони боролися запекло. Місто двічі переходило з рук у руки, пережило окупацію, голод і руйнування. До моменту остаточного звільнення було зруйновано 200 тис. кв. м житлової площі, повністю виведено з ладу всі споруди комунального господарства. Загинула значна частина матеріальних цінностей підприємств Харкова, незважаючи на виконану евакуацію. До 23 серпня 1943 р. — дня звільнення міста — у місті не залишилося діючих підприємств.

У період окупації тисячі харків’ян були знищені фашистами тільки через свою партійну, національну або расову приналежність, багато кого відправили в Німеччину.

Але навіть у таких нелюдських умовах жителі міста намагалися вберегти і зберегти культурні цінності.

Усього за 21 місяць окупації було вбито і закатовано понад 256 тис. мирних жителів, 164 тис. силоміць вивезено на роботи. З 900 тис. довоєнного населення в місті залишилося 200 тис. чоловік. Загальний матеріальний збиток, завданий народному господарству Харківщини, установам культури й окремим громадянам, становив 33,5 млрд руб.

Багато вулиць міста носять імена захисників і визволителів міста: взводу лейтенанта П. М. Широніна, О. Яроша, І. Танкопія та ін.

Заснування міста харковаСамовіддана робота з відновлення міста почалася відразу після звільнення Харкова. Але лише до початку 50-х рр. було досягнуто довоєнного рівня виробництва. Саме ж виробництво ставало більш досконалим. Було відкрито нові заводи та фабрики: «Електроважмаш», «Завод дорожніх машин» та ін. На сьогодні в місті налічується близько 250 великих підприємств. За цими показниками Харків по праву вважається провідним промисловим центром України.

У середині 50-х рр. розпочала свою роботу Харківська телестудія. У 1962 р. населення міста наблизилося до 1 млн чол., і Харків став другим, після Києва, містом-мільйонером в Україні.

У 50-80-і рр. почалася забудова цілих житлових масивів: Павлового Поля, Олексіївки, Салтівки.

У 1975 р. в Харкові було відкрито першу лінію метрополітену, а зараз їх діє три.

Хоча 1970-ті — перша половина 1980-х рр. увійшли в історію країни як період стагнації, місто досягло певних успіхів у розвитку господарства, науки й культури.

У 1985 р. почала проводитися політика реформ — «перебудова». Кульмінацією демократичних процесів у суспільстві стало проголошення в 1991 р. незалежної української держави. Це дало можливість новій державі самостійно створювати своє майбутнє. Життя міста стало відображенням нових процесів у суспільстві. Наприклад, у зв’язку з ухваленням Верховною Радою нової Конституції України, майдан Радянської України перейменовано на майдан Конституції. У результаті приватизації на карті Харкова з’явилося безліч приватних підприємств, шкіл і т. д., більш різноманітним стало культурне життя городян. Однак його основою є установи й організації, створені ще в післявоєнний час.

Заснування міста харковаУ 40-50-і рр. було створено: Український НДІ селекції та генетики, НДІ організації та механізації шахтарської будівництва. У 60-70-і рр. відкрито: Інститут громадського харчування, Інститут проблем кріобіології і кріомедицини, Північно-східний Центр АН УРСР і т. д. І на сьогоднішній день своїми вченими пишається місто. Це академіки Л. Т. Мала, А. В. Погорєлов та інші. Тільки з Харківським державним, а нині національним університетом, пов’язана біографія більш ніж 100 академіків і членів-кореспондентів НАН України. У розвиток науки і техніки зробили свій внесок технічні та військові вузи міста.

Харків’яни та гості міста мають можливість відвідувати численні театри, цирк (у 1974 р. він отримав нову будівлю на 2300 чол.), планетарій (відкрито в 1957 р.). У місті проводять численні фестивалі та конкурси. У 1992 р. за рішенням ЮНЕСКО відзначали 70-річчя театру «Березіль», а в 1993 р. проводили міжнародний фестиваль «Березіль-93».

 Останніми роками було проведено фестивалі «Українська толока», фестивалі пам’яті К. І. Шульженко, пам’яті піаніста В. Крайнєва та ін.

Історія міста Харкова налічує три з половиною сторіччя. Вона сповнена прекрасних і трагічних подій. Місто прийняли до Міжнародної Ліги історичних міст. Його розвиток був і буде залишатися одним з ключових моментів у житті цілої держави — незалежної України.

Сергій Куделко

Кандидат історичних наук, професор,

директор Центру краєзнавства

Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна

Источник: www.city.kharkov.ua

     
       
  На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у ці ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли наблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою.

Одни почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам’ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харкові на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету.

До цього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на цій ниві. Він з самого початку свого існування добре зрозумів, що окрім загальної мети — утворення науки і викладання лекцій — перед ним, яко краєвим центром освіти, поставлена ще одна поважна мета — працювати на користь тієї країни, де він був заснований, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині.  Треба добре пам’ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам’ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі майже 200 років свого існування багато зробив для України:  для пізнання її землі, її населення; і можна тільки висловити бажання, щоб тепер — у добу української незалежності —  праця університета у цьому напрямку поширювалася.

Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова, Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З професорів Харківського університета вийшов і один із славетних поетів Украйни — П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором університета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка “Пан та собака”, де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочка Гулака-Артемовського читалася з такою ж великою утіхою, як і “Енеїда” Котляревського, і багацько народу знало ті байки напам’ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський додає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу.

 

 
   

Два тома його оповідань вийшли у 1834 р. і мали надзвичайний успіх, особливо на Слобожанщині та у Харкові, бо він змалював там правдиво життя слободсько-українського селянина з великою щирою прихільністю до нього, з великим знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народну мову, він сам думав на цій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по-російськи, виходило якимсь блідим і неяскравим. Не дивно, що на нього одночасні тодішні харківські письменники — Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь дивилися, як на батька української прози.

Велике значення мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українством, бо він сам був немов живим українським літописцем, істориком і етнографом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срезневського.

Славетний історик М. І. Костомаров учився у Харківському університеті, і під впливом українських етнографічних розвідок і Квітки сам почав писати по-українськи вірші й драми (у кінці 30-х і початку 40-х років): “Савву Чалого”, “Переяславську ніч” (драми), українські балади, переклади з Байрона, самостійні вірші. Другий учень Харківського університету А. Л. Метлинський зробився у ньому ж професором і теж разом з етнографічними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори — “Думи і пісні та ще дещо”. Тут і власні вірші автора, і переклади з німецького, чеського, польського, сербського і словацького. Метлинський добре володів українською мовою, але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, іноді помічається вплив на нього народної поезії; є щира любов до старої козаччини, її високих могил, до степу, до батька Дніпра.

Згадаємо ще з харківських письменників тих часів про Ст. Писаревського — харківського протопопа, котрий писав під псевдонімом Шерепері і зложив оперу “Купала на Івана” і гарну розповсюджену пісню за “Німан іду” і “Писульку до Яиька Мірянського”. Петро Писаревський написав оповідання “Стецько Можебилиця”, П. Кореницький (диякон) — поему “Вечорниці”, Л. Боровиковський — вірші і байки. У ті ж старі часи розпочав свою літературну поетичну діяльність і письменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збірниках “Ворскло” і “Слобожанщина”.

Щоголєв був родом з Охтирки і скінчив Харківський університет, почавши писати по-українськи ще у 1843 р. Ранні вірші Щоголєва малюють старе козацьке життя на підставі народних пісень, але пісні він не брав цілком, а перетворював їх у чисті перли поезії. Щоголєв писав після Шевченка, але він не переспівував його — він досить самостійний поет. В його нових віршах, надрукованих у “Ворсклі”,— чудова поетична мова, вироблена на грунті слободсько-української і полтавської мови, але окрім сімейних згодом з’явилися у нього й суспільні, й соціальні мотиви — любов до простого, темного, бідного селянського люду і смуток за його горе. Такі його чудові вірші — “Завірюха”, “Пожежа”, “Горілка”, “Шинок”, “Хвороба”, “Ткач”. Сімейні мотиви ми бачимо у його “Вівчарику”, а в “Верцадлі” він малює нам три віка у життю українського народу і краю: вільне заселення країни й багацтво, тяжке кріпацтво і волю, котра, одначе, не дала щастя.

Щоб показати поетичний склад і чудову мову Я. І. Щоголєва, приведемо тут його “Степ”:

Близькі відносини до Харкова мав і М. Л. Кропивницький, котрого тут і поховано з пам’ятником на могилі. У Харкові видавалися і його драматичні твори. У тих творах чудова чисто українська степова (херсонська) мова, велике знаття українського народнього життя, живий юмор, правдиві картини народнього побуту й соціальних відносин.

Міцно були зв’язані з Харковом і двоє Олександрових — батько й син. Батько писав гарні вірші з гумористичним відтінком, син — В. С. Олександров — написав драму “Ой не ходи, Грицю”, оперету “За Неман іду”, перекладав псальми на українську мову (“Тихомовні співи на святі мотиви”), видав збірник пісень, писав гарні чулі вірші. Згадаємо ще про Масловича — редактора першого українського журналу "Харьковский Демокрит" й Манжуру.

У Харкові вийшло чимало альманахів, або збірників, де було надруковано багато українських творів і праць про Україну. Першим таким альманахом був “Український альманах” 1831 року: тут помістили свої українські вірші Шпигоцький, Л. Боровиковський. У 1833 р. вийшла у 2-х книжках “Утренняя Звезда”, де ми бачимо твори Квітки (Солдацький портрет), Гулака-Артемовського, Гребінки (байки і переклад пушкинської “Полтави”), Котляревського (уламок з “Енеїди”). У 1841 р. вийшов “Сніп” Корсуна, де усі твори були надруковані тільки по-українськи; там ми бачимо твори Ієремії Галки (Костомарова), Кореницьких, Писаревського, Петренка, Корсуна. У початку 40-х років вийшло 4 тома “Молодика” Бецького, де ми бачимо українські твори одного Гребінки і велике число праць і джерел по історії України. У 1887 р. вийшла “Складка” В. С. Олександрова з таким закликом до українських письменників:

В. С. Олександрову пощастило скласти свій альманах з творів великого художнього значіння: там ми бачимо твори Самійленка, Біліловського — переклад шилеровського “Дзвона” і дуже гарні вірші (“З Альпів”, “Дайте-бо жить”), оповідання Грінченка і Ганни Барвінок, переробки і самого Олександрова. Збірник являється доказом того, як виросла українська письменність у кінці XIX в. І справді мусила бути вже досить вироблена українська мова, коли на неї можна було перекласти шилеровського “Дзвона”. Усі оці українські твори свідчать про те, що у Харкові жила Україна, для відродження котрої й працювали сі письменники.

А разом з ними працювали над сим же відродженням України діячі української науки і культури. Тут багато було зроблено професорами Харківського університета як старих, так і наших часів.

З боку української етнографії треба згадати, що перший збірник українських пісень кн. Цертелева вийшов у 1819 р. Далі у 1831 —1832 рр. була видана у Харкові професором (потім славетним академіком-славістом) І. І. Срезневським “Запорожская старина”, 2 часті в 5 книгах, де зібрано було багацько народних дум, пісень історичних і розвідок. Дещо з сих матеріалів було потім критикою одкинуто, але взагалі збірник зробив велике вражіння на суспільство і підняв дуже угору і мову, і поезію, і історію українського народу. Про се свідчить, наприклад, українська вірша, присвячена Іеремією Галкою (себто Костомаровим) у 1839 р. Срезневському, і споминки Костомарова в його автобіографії. Щодо українського язика, то Срезневський спочатку у 1834 р. визнавав його самостійним слов’янським, а потім уже вимовлювався проти особливого українського письменства і культури.

Визначається яко український етнограф і професор А. Л. Метлинський. Він збірав не тільки тексти пісень, але й їх мотиви; бандуристи, згадує Де-Пуле, були його дорогими гостями. У Харкові у 1848 р. він видав “Южнорусскій сборник”, а у Києві у 1854 р. “Народная южнорусскія песни” — там умістилося більш 400 пісень, коли у збірнику Максимовича їх було тілько 130. А. Л. Метлинський щиро любив український язик і ставив його у ряду з іншими слов’янськими язиками, а потім лічив його вже тільки особливим “наречіем русскаго язика”.

Портрет М.І.Костомарова
У Харкові почав свою наукову діяльність над історією українського народа і пам’ятниками його словесності і славний історик М. І. Костомаров, про поетичні видання котрого під псевдонімом Ієремії Галки ми вже оповідали. Він написав і видав у Харкові розвідку про унію, котру, одначе, було спалено “за вредное направление”. Тоді М. І. Костомаров мусив написати, щоб зробитися магістром руської історії, нову розвідку — “Объ историческомъ значенії народной русской поезії”, де більш усього оповідав про українську народну поезію. Писав М. І. Костомаров, пробуваючи у Харкові, розвідки по українській історії, а також по історії українського письменства.

Почали розробляти у Харкові у першій половині XIX в. і місцеву слободсько-українську історію — І. І. Квітка (дядько Гр. Хв. Квітки), сам Гр. Хв. Квітка, І. І. Срезневський і Харківський архієпископ Філарет. І. І. Квітка написав “Записки о Слободских полках” (X., 1812 р.), Гр. Хв. Квітка — “Історико-статистичний опис Слобожанщини” (в Харківських губернських відомостях 1838 р.), “О слободских полках” (“Современник”, 1840), “Украинцы” (“Современник”, 1841), “Городъ Харьковъ” (“Современник”, 1840). Ще треба згадати й про історичне оповідання Г. Хв. Квітки “Основаніє Харкова”. І. І. Срезнєвський склав, на підставі джерел, хоч невеличку, але дуже поважну розвідку — “Историческое изображеніе гражданскаго устроенія Слободской Украйны”. Цікаво буде нагадати тут, що й М. І. Костомаров на підставі архівних джерел склав історію Острогозького Слободського полка, але його рукопис жандарми у нього конфіскували, і там він у них і пропав.

Велике значіння мало для свого часу “Историко-статистическое описаніе Харьковской єпархій” архієпископа Харківського Філарета (Гумилевського) у 5 розділах, де зібрано багацько архівного матеріалу не тільки по церковній, але й по гражданській історії Слобожанщини. За сю поважну працю архієпископа Філарета можна вважати немов Нестором (літописцем) слободсько-української церковної історії.

У другій половині XIX ст. у Харкові ми бачимо поважні етнографічні збірки пам’ятників української народньої словесності і наукові праці з української мови, письменства та історії українського народу. На першому місці тут стоїть великий лінгвіст Ол. Аф. Потебня, самий славний з професорів Харківського університету за усі роки його існування (род. у 1835, умер у 1891 р.). Він учився у Харківському університеті, і, як сам каже, збірник українських пісень Метлинського був першою книжкою, по якій він почав учитися українській мові. Його праці з українознавства торкаються більш усього мови і етнографії. “Заметки о малорусскомъ наречіи”, “Объясненія малорусскихъ и сродныхъ народныхъ песенъ” (2 тома), критичні замітки на видання галицьких пісень Як. Головацького, на розвідку П. Житецького про звукову історію малоруської мови і інші. Він знав як ніхто українську мову і сам переклав на неї віршами частину “Одісеї” Гомера, видав вірші Гулака-Артемовського, оповідання Г. Хв. Квітки, вірші Манжури. Він стояв за самий широкий розвій усіх народностей і їх мов, включаючи сюди й український нарід. З сього боку й тепер дуже велике значіння мають його погляди на шкоду од обрусіння і, ополячення України.

Учнем О. Аф. Потебні був проф. М. Хв. Сумцов (род. в 1854 р.), котрий має дуже численні і поважні праці по історії старого українського письменства і української етнографії. По історії археології України, особливо Лівобережної, а іще більш Слободської, на протязі майже 40 років у Харкові працював Д.І.Багалій. Над історією місцевої церкви працювали професор А. С. Лебедєв і протоієрей Мик. Лащенко, а з історії місцевого мистецтва — професор Є. К. Рєдін; цікаво, що Лебедєв і Рєдін не були українцями, але щиро працювали на користь України.

Теплим словом треба згадати тут і Єфименків, з котрих покійний Петро Савич був українцем, але його дружина — Олександра Яковлевна не була українкою, що не перешкодило їй дати цінні праці по історії й правознавству України, причім майже усі свої твори Олександра Яковлевна написала власне у Харкові. Треба тут пом’янути також і про випадкові розвідки професора П. Лавровського (про українську мову), професора Зеленогорського (про Сковороду).

Торкалися України у своїх розвідках і професори інших факультетів, наприклад, природничого (Черняєв, Борисяк, Гуров), юридичного (М. О. Максимейко). Багато було зроблено для зрозуміння природи, історії, етнографії України і науковими товариствами при університеті — Історико-філологічним, Природничим. При Історико-філологічному товариству був заснований історичний архів, куди зібрана була П. С. Єфименком і Д.І.Багалієм величезна сила архівних джерел для історії Лівобережної й Слободської України і де працювало багато робітників, які розробляли історію України. Серед них треба визначити І. В. Теличенка, М. М. Плохинського і особливо талановитого і щирого українця Д. П. Міллера. Товариство видало багато матеріалів по історії і етнографії України.

У 1902 р. у Харкові одбувся Археологічний з’їзд, для котрого більш усього працював проф. Є. К. Редін і нащадком котрого явилося чотири українських музея: 1) Археологічний і історичний відділ у Музею старовини Харківського універсітету, 2) церковний відділ слободсько-української старовини у сьому ж музею, 3) Єпархіальний музей церковної слободсько-української старовини, 4) Етнографічний музей Слобожанщини при Харківському університеті, для котрого багато було зроблено проф. О. М. Красновим і О. П. Радаковою. При Харківській книгозбірні був утворений український відділ. Видавничий комітет Харківського товариства грамотності видавав, коли його  головою був Д.І.Багалій, і українські книжки. Декілька років у Харкові існувало Українське товариство Квітки, потім була заснована напочатку ХХ ст. “Просвіта”.

Щодо українського мистецтва у Харкові, то, крім церковного відділу університетського музея і Єпархіального музею Слобожанщини, у Харківському міському музею було зібрано колекцію картин вельми славного художника Сергія Івановича Васильківського, де намальовані у хварбах старі українські церкви, а також колекцію портретів слобожанських діячів. В університетському Музею мистецтва існував відділ української старовини, а також були зібрані картини деяких українських художників, наприклад, Д. І. Безперчого і інших молодих митців того часу. Багато картин з української природи дали художники Ткаченко і Левченко. Слобожанщина (Чугуїв) дала нам і великого художника І. Є. Рєпіна. С. І. Васильківський залишив у спадок рідній Слобожанщині усю свою величезну колекцію картин, щоб заснувати для них Музей Слобожанщини.

Щодо українського театру, то він був у Харкові, хоч не постійним, ще за старих часів. В старі часи на ньому славився вельми талановитий український артист Соленик, якого поховано на Харківському кладовищі і було навіть поставлено на могилі пам’ятник з українським написом на ньому. Грав у Харкові у “Москалю Чарівнику” славетний російський артист Щепкін, але найбільш зробив для українського відродження серед широких мас харківського населення батько нового українського театра Марко Лукич Кропивницький, а також і інші корифеї української сцени — М. К. Заньковецька, Садовський, Затиркевич… Українське слово, пісня, український побут й життя будили любов до свого рідного серед тих українців, котрі ніколи не вживали рідної мови, але не забули її, бо чули її або на селі, або читали у книжках.

На протязі усього XIX ст. у Харкові існували гуртки української молоді, були гуртки й громадян, таких, як Д. П. Пильчиков, котрий приймав участь ще у Кирило-Мефодіївському брацтві, а потім у заснуванні Товариства ймення Т. Г. Шевченка у Львові, або О. Л. Шиманов, котрий написав цікаву розвідку про старозаїмочне землеволодіння у Слобожанщині. До речі, пригадаємо, що син Д.П.Пільчикова, видатний фізик Н.Д.Пільчиков гідно прийняв у батька естафету українського відродження і багато чого зробив для рідного краю не тільки як вчений-природознавець, а й як патріот України, зокрема, підтримував Мєндєлєєва в справі організації Всеросійського украинознавчого товариства ім.Шевченко у Ст.-Петербурзі.

Згадаємо тут й про славного земляка М. І. Драгомирова, котрий, наїжджаючи у Харківщину, розмовляв по-українськи і щиро любив Україну і її побут. Була й студентська громада за часи ректорства Д.І.Багалія у Харківському університеті,  з якої вже вийшли молоді діячі українського відродження у Харкові напочатку ХХ сторіччя і в революційні роки.

Ось що заповів нащадкам Д.І.Багалій у останніх рядках своєї фундаментальної праці "Історія Слобідської України":

 
     
   

Источник: kharkov.vbelous.net


Categories: Вопросы

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте, как обрабатываются ваши данные комментариев.