Украина  

Софийский собор — Кафедральный храм Киевской митрополии начиная с XI в., одна из наиболее известных святынь Руси. Всемирноизвестный шедевр средневековой христианской культуры и искусства.

В 1990 году Софийский собор, как и Киево-Печерская лавра, стал первым внесённым в список Всемирного наследия ЮНЕСКО памятником архитектуры на территории Украины.

Поскольку здание собора — часть Национального заповедника «София Киевская» и внесено в список Всемирного наследия ЮНЕСКО, его запрещено передавать какой-либо религиозной организации и совершать в нём богослужения. Исключение составляет день 24 августа — День независимости Украины, когда представители религиозных организаций совершают молитву об Украине (была введена с 2005 года); 22 ноября 2006 года Священный Синод Украинской православной церкви (Московский патриархат) заявил о невозможности для себя участвовать в такого рода мероприятиях.

Исторический экскурс

Замысел соорудить в Киеве «церковь святой Софии, митрополию», по свидетельству митрополита Илариона, принадлежал еще Владимиру Святославичу, но осуществить его довелось уже Ярославу Мудрому. Дата основания собора свыше полутора столетий является предметом научной дискуссии. Учитывая все исторические обстоятельства, наиболее вероятными годами строительства следует считать 1032—37 гг. — ровно через 500 лет после Софии Константинопольской, которая была символическим образцом для киевского храма.


Согласно древней церковной традиции, Софию Киевскую заложил митрополит Иоанн, а освятил его преемник Феопемпт. Неизвестные зодчие были представителями столичной константинопольской школы архитектуры. Храм посвящен Софии — Премудрости Божьей. Это одна из сложнейших абстрактных категорий христианского богословия, имеющая много толкований. По апостолу Павлу, Софии символически отвечает ипостась Христа — воплощенного Слова Божьего. Лишь позднее, когда распространилось отождествление Софии с Божьей Матерью, храмовый праздник киевского собора перенесли на 8 (21) сентября — день Рождества Богородицы. Художественный образ Софийского собора должен был воплотить многогранный смысл, вложенный в этот символ. Этим объясняются его грандиозные размеры и чрезвычайно усложненная структура. Вообще, интерьер Софии воспроизводит средневековую модель Вселенной, а внешний вид — образ Града Божьего — Небесного Иерусалима.

Подобно другим храмам, София была местом захоронения выдающихся личностей, преимущественно состоятельных. Некрополь Софийского собора начал складываться с середины XI в. Основатель храма еще при жизни повелел оборудовать для себя усыпальницу в северной галерее. Саркофаг Ярослава Мудрого доныне сохраняется в соборе. По летописи, в Софии известны еще четыре захоронения князей — потомков Ярослава, а также захоронения многих киевских митрополитов.


В домонгольское время Софийский собор был дважды разграблен. Впервые это сделали войска Андрея Боголюбского и его союзников в 1169 г., а во второй раз — дружины Рюрика Ростиславича в 1203 г. Храм также пострадал от большого пожара 1180 г.

Наибольший урон София и Софийское подворье понесли во время монгольского нашествия 1240 г., а также татарских набегов 1416 и1482 гг. Однако храм не был разрушен и продолжал действовать. Уже в 1273 г. митрополит Кирилл созвал здесь поместный собор Русской церкви. И хотя после 1300 г. киевские митрополиты все реже посещали свою опустошенную резиденцию, определенные реставрационные работы время от времени проводились. В частности, в 1376—78 гг. ремонт Софии осуществил митрополит Киприан, а около 1577 г. — наместник митрополита Богуш Гулькевич-Глебовский.

Несмотря на эти усилия, храм постепенно приходил в упадок. Это происходило преимущественно из-за равнодушия и корыстолюбия чиновников митрополита. В конце XVI в. св. София представляла собой настолько печальное зрелище, что это вызвало возмущение даже у католического епископа Иосифа Верещинского. В 1608 г. Софийским собором завладели униаты, продолжившие хищения на продажу строительных материалов, в частности кровли. Остальное довершили дожди и ветры.


2 июля 1633 г. новоизбранный православный митрополит Петр Могила освободил Софийский собор из-под власти униатов и основал при нем монастырь. Капитальная реставрация храма начата в 1634 г., но при жизни Могилы она так и не была завершена. В частности, западная галерея оставалась полуразрушенной. В 1637—38 гг. работами руководил архитектор-итальянец Октавиано Манчини. Очевидно, именно он придал фасадам собора ренессансный характер, известный нам по рисунку Абрагама ван Вестерфельда 1651 г. В это же время сооружен новый резной иконостас и два придела алтаря в наружных галереях.

С 1688 г. митрополит Гедеон Святополк-Четвертинский на пожертвования московских царей начал новую, более значительную по объему, перестройку св.Софии. В это время были сооружены вторые этажи над наружными галереями, шесть новых куполов и восемь фронтонов в стиле барокко, скрывшие за собой первоначальные малые купола. Работами руководил подмастерье каменных дел Савва Яковлев. Они были завершены к 1695 г., о чем свидетельствует изображение на плане Ушакова.

Только что отстроенный собор был сильно поврежден пожаром 1697 г. и нуждался в новой реставрации. В 1699—1706 гг. ее осуществил митрополит Варлаам Ясинский на средства гетмана Ивана Мазепы. Именно в это время были забелены древние мозаики и фрески, разобраны остатки западной галереи и западная тройная аркада с частью хоров, здание со всех сторон укреплено мощными контрфорсами.


В 1718—24 гг. выполнена новая барочная стенопись, в 1739—47 гг. митрополит Рафаил Заборовский осуществил очередную реставрацию собора, а в 1747—54 гг. сооружен трехъярусный иконостас, нижний ярус которого сохранился доныне. В начале XIX в. собор имел 17 престолов.

Начало научному изучению Софии Киевской положила книга митрополита Евгения Болховитинова «Описание Киево-Софийского собора», изданная в 1825 г. Однако настоящей сенсацией стало случайное открытие древних фресок в 1843 г. На протяжении 1843—53 гг., одновременно с варварским «обновлением» стенописи, архитектор Павел Спарро осуществлял основательный ремонт храма, во время которого заменена крыша, пол вымощен чугунными плитами и снят верхний ярус иконостаса, мешавший видеть мозаики алтаря.

Во время последней реконструкции, проведенной в 1882—89 гг. под руководством Владимира Николаева, разобрана часть барочных фронтонов и открыты древние малые купола. Растесано крестообразное окно в центре западного фасада, а на месте западной галереи сооружен ныне существующий нартекс в псевдовизантийском стиле. Тогда же под полом собора утроены каналы калориферного отопления и снят еще один ярус иконостаса.

В октябре 1921 г. в Софийском храме состоялся собор, на котором объявлено создании Украинской Автокефальной Православной Церкви. Святая София принадлежала УАПЦ до ее ликвидации в 1930 г.


1934 г. в соборе прекращена служба Божья и образован Государственный архитектурно-исторический заповедник «Софийский музей». Деятельность заповедника началась с вандализма: на протяжении 1935—37 гг. разобраны и большей частью сожжены восемь барочных иконостасов боковых алтарей работы украинских мастеров XVII—XVIII вв. Исчезли также серебряные позолоченные царские врата 1747 г. из главного иконостаса. Вместе с тем, создание заповедника впервые позволило проводить исследования и реставрации памятника на действительно научной базе.

По свидетельству бывшего заведующего Софийского заповедника Алексея Повстенко, в сентябре 1941 г. советские военные предприняли попытку заминировать храм, но она, к счастью, оказалась неудачной. В послевоенные годы Софийский собор регулярно реставрируется и исследуется. В его помещениях поддерживается микроклимат, благоприятный для сохранения бесценных произведений средневекового искусства.

В 1990 году Софийский собор, как и Киево-Печерская лавра, стал первым внесённым в список Всемирного наследия ЮНЕСКО памятником архитектуры на территории Украины.

Описание

Киевский Софийский собор был одной из крупнейших построек своего времени. Общая ширина храма — 54,6 м, длина — 41,7 м, высота до зенита центрального купола — 28,6 м. Собор имеет пять нефов, завершенных на востоке апсидами, увенчан 13-ю куполами, образующими пирамидальный силуэт, и окружен с трех сторон двумя рядами открытых галерей, из которых внутренний имеет два яруса. Долгое время считалось, что галереи пристроены к собору позднее, но исследованиями последнего времени доказано, что они связаны с ним единым замыслом и возникли одновременно. Только крестильня, встроенная в западную галерею, относится к середине XII в.


Пространственное решение центрального ядра — крестово-купольное. С трех сторон его окружают чрезвычайно просторные хоры, открывающиеся внутрь храма тройными аркадами. Очевидно, хоры предназначались не только для пребывания там княжеской семьи во время богослужения, но и для размещения основных учреждений Киевской митрополии — палаты для торжественных событий, библиотеки со скрипторием (мастерской для изготовления рукописных книг), канцелярии, сокровищницы. Для подъема на хоры в западную галерею встроены две башни с винтовыми лестницами.

София Киевская представляет собой совершенный образец синтеза искусств. Стенопись и декоративное убранство составляют неделимое целое с архитектурой храма. В киевском соборе применено несвойственное Византии объединение в одном интерьере мозаик с фресками. При этом мозаичные изображения покрывают только важнейшие части храма — главный алтарь и центральный купол, остальной интерьер оформлен фресковой стенописью. Остатки фресок обнаружены также на фасадах — в нишах и на столбах галерей.

Пол в алтаре и центральной части (хоросе) был выложен шиферными плитами, инкрустированными мозаикой, в других частях — керамическими плитками. Многие элементы оформления были вырезаны из привозного греческого мрамора. Мраморными были пороги и колонны, низкая предалтарная ограда-темплон и сень-киворий над престолом. Шиферные парапеты ограды хоров покрыты резными орнаментами.

Выдающимся историческим источником является комплекс надписей-граффити, нацарапанных на стенах собора его посетителями в течение столетий. Среди них встречаются автографы известных исторических деятелей средневековой Руси.

Святыни


  • В Софийском соборе Киева под сводом горнего места есть мозаичное изображение Богородицы, получившее наименование «Нерушимая стена». Богоматерь изображена в полный рост с воздетыми руками, стоящей на золотом четырёхугольном камне. По дуге полусвода чёрной мозаикой выложена на греческом надпись: «ὁ Θεὸς ἐν μέσῳ αὐτῆς καὶ οὐ σαλευθήσεται· βοηθήσει αὐτῇ ὁ Θεὸς τὸ πρὸς πρωΐ πρωΐ. — Бог посреди ея и не подвижется: поможет ей Бог утро заутра.» (Пс. 45:6). Своё название икона получила вероятно из-за того, что в продолжение более 800 лет именно стена с этой мозаикой никогда не подвергалась разрушению, в отличие от остальной части собора. В честь иконы в 2001 году был основан женский монастырь в городе Апшеронске.
  • Икона Богородицы София – Премудрость Божия (Киевская). Эта ико­на, за­им­ство­ван­ная из церк­ви Юс­ти­ни­а­на в Ви­зан­тии, изо­бра­жа­ет со­еди­не­ние Церк­ви Небес­ной и зем­ной через во­пло­ще­ние Сы­на Бо­жия — Пре­муд­ро­сти Бо­жи­ей.

Престольные праздники

Рождество Пресвятой Богородицы — 21 сентября

Икона Богородицы София – Премудрость Божия — 21 сентября

Как добраться


Адрес: Украина, Киев, ул. Владимирская, 24 (ст. метро «Золотые ворота»)

Телефон: +38 (044) 278-62-62, 278-61-52

Как добраться до Софийского собора в Киеве:

1) Доехать на метро до станции «Золотые ворота», спуститься до Софиевской площади по ул. Владимирской.

2) Доехать до станции метро «Майдан Незалежности», пройти вниз 2 квартала по ул. Софиевской до Софиевской площади.

Паломнику

Поскольку здание собора — часть Национального заповедника «София Киевская» и внесено в список Всемирного наследия ЮНЕСКО, его запрещено передавать какой-либо религиозной организации и совершать в нём богослужения.

Однако София Киевская, как и прежде, привлекает нескончаемый поток паломников и туристов из всей Украины, из зарубежных стран. Ежегодно заповедник София Киевская посещают около двух миллионов человек, которые стремятся познакомиться с прекрасным творением мировой культуры.

Время работы собора: 10:00 — 17.30 (Ср. — до 16:30)

Выходной день: четверг

Фото


Видео

Источник: azbyka.ru

DSC 5498

Собор святої Софії – Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський собор – християнський собор в центрі Києва, пам’ятка української архітектури та монументального живопису XI–XVIII століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.

 

Собор як головний храм держави відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Св. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання, були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

У «Повісті минулих літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком; в Новгородському літописі подія позначена 1017 та 1037 роками.


Засновником собору літописні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). Інші джерела дають можливість пов’язувати заснування собору з іменем Володимира Великого. Сучасник будівництва собору митрополит Іларіон Київський у своєму «Слові про Закон і Благодать», згадуючи Софійський собор, говорить, що в його створенні Ярослав завершив справу свого батька Володимира; німецький єпископ Тітмар Мерзебурзький (†1018) згадує під 1018 роком функціонуючий Софійський монастир у Києві . Останніми роками набула популярності гіпотеза про заснування Софії Київської князем Володимиром. Доктор історичних наук Надія Нікітенко, підтримана кандидатом історичних наук В’ячеславом Корнієнком, висунула гіпотезу: храм закладено 4 листопада 1011, освячено 11 травня 1018, спорудження розпочав Володимир Великий, завершив Ярослав Мудрий. Ця концепція побудована на підставі нової інтерпретації світських фресок та знайдених на фресках собору графіті, датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 роками; на підставі свідчень Іларіона та Тітмара[1].

DSC 5596

Ця гіпотеза дискутується;[2][3], її знайшли достатньо переконливою для святкування у 2011 р. 1000-річчя заснування Софійського собору[4]; ювілей відзначили на міжнародному і загальнодержавному рівнях за рішенням ЮНЕСКО і за Указом Президента України[5].

Храм присвячено Софії – Премудрості Божій – одній з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів’я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа – втіленого Слова Божого. Пізніше, коли поширилося ототожнення Софії з Божою Матір’ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня – день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Це пояснює його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура; інтер’єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, зовнішній вигляд – образ Граду Божого – Небесного Єрусалима.

За багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти, перебудови.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму – 54,6 м, довжина – 41,7 м, висота до зеніту центральної бані – 28,6 м. Собор має 5 нав, завершених на сході апсидами. Увінчаний 13 верхами з банями, покритими свинцевими листами, що утворюють ступінчастий пірамідальний силует, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважали, що галереї прибудовані до собору пізніше; дослідження останнього часу довели, що вони пов’язані єдиним задумом, виникли водночас. Хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.

Стіни викладені з великих природних каменів – граніту й рожевого кварциту, ряди яких розділені рядами пласкої цегли – плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем’янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.

 

ІНТЕР’ЄР СОБОРУ

Мозаїки

Oranta KyivЗбереглися 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок XI сторіччя.

Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).

Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму – центральну баню і головний вівтар; зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Витвором мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти розміщеної в центральній апсиді – фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність: виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах – стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Усі мозаїки собору виконані на сяйному золотому фоні, їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.

Кожний колір має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий розвиток у стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. Наразі сучасні майстри, використовуючи методи 11 сторіччя, не в змозі виготовити таку різноманітність кольорів мозаїки.

Смальта виготовлена зі скла, забарвленого в різні кольори додаванням солей і окисів металів. Зображення виконані безпосередньо на стіні шляхом вдавлювання у вогку штукатурку кубиків смальти, розміри яких у середньому близько 1 см³. У наборі облич часто зустрічаються дрібніші кубики – близько 0,25 см³. Ґрунт під мозаїками тришаровий, загальна товщина його 4 – 6 см. Крім смальти, використано кубики з природного каміння.

У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором.

Навколо Христа-Вседержителя – чотири архангели, з яких лише один – мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М. О. Врубель.

У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла.

З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують баню, цілком залишилась постать Марка на південно-західному парусі.

На північній і південній підпружних арках розташовано п’ятнадцять мозаїчних медальйонів із зображенням мучеників. На стовпах передвівтарної арки – мозаїчна сцена «Благовіщення»

 

Фрески

sophia5Фреска – це розпис мінеральною фарбою на вологому тиньку.

Фрески, що збереглися в Софійському соборі, датуються ХІ століттям – вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, фрески були поновлені олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень.

В ХХ столітті, під час чергової реставрації вченими було виявлено, що велика частина фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку та олійних фарб, і, де це було можливо, старі фрески були відкриті.

Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Для розпису Софії характерна чіткість композиції, виразність образів, барвистість, органічний зв’язок з архітектурою. Весь ансамбль стінопису Софії Київської за своїм змістом був підпорядкований єдиному задуму – вкоріненню недавно прийнятого християнського віровчення й утвердженню феодальної влади. Разом з тим розпис головного храму держави повинен був показати велич Русі, її міжнародне визнання, роль київського князівського дому в політичному житті Європи. Тому в Софії значне місце відведено світським композиціям. На трьох стінах центрального нефу, напроти головного вівтаря, було написано княжий сімейний портрет засновника собору. Портрет традиційно пов’язують з родиною Ярослава Мудрого. За версією Надії Нікітенко, тут зображено родину Володимира Святославича. На портреті князь Володимир і княгиня Анна очолювали урочисту ходу своєї родини, причому князь тримав у руках модель храму[7].

На жаль, до нашого часу від цієї фрескової композиції уціліли лише постаті дітей князя на південній і частково на північній стінах. Про решту зображень розповідає малюнок голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, який бачив фреску в середині XVII століття.

У сходових вежах, що ведуть на княжі хори, зберігся унікальний палацовий цикл світських фресок. Тут представлені сцени візантійського придворного життя, змагання на константинопольському іподромі, музики, акробати, мисливські сюжети. Доктор історичних наук Сергій Висоцький визначає ці фрески як зображення прийому в середині Х ст. княгині Ольги візантійським імператором Костянтином Багрянородним[8]. Натомість професор Надія Нікітенко доводить, що фрески веж складають великокняжий тріумфальний цикл, який ілюструє укладення на зламі 987/8 рр. династичного шлюбу князя Володимира і візантійської принцеси Анни, що поклав початок хрещенню Русі[9].

На стінах обох веж добре видно орнаменти, символічні малюнки та численні мисливські сцени: «Полювання на ведмедя», «Боротьба ряджених», «Полювання на вепра» тощо. Фрески веж – унікальна пам’ятка середньовічного монументального мистецтва і важливе історичне джерело, що свідчить про культурні зв’язки Київської Русі та Візантії.

Звертає на себе увагу розпис, що зберігся в колишній хрестильні собору, зокрема фрескова композиція XI століття «Сорок севастійських мучеників». Хрестильнею приміщення стало на межі XI–XII сторіч, коли в арку галереї було вбудовано апсиду. Фрески апсиди – «Хрещення» і постаті святителів – відбивають стилістичні особливості монументального мистецтва того часу.

Фрески збереглися в усіх древніх приміщеннях собору, в першу чергу на стінах центрального підбанного простору (євангельські сцени).

DSC 5602

У бокових вівтарях – жертовнику і дияконнику – збереглися цикли фрескових композицій, що розповідають про діву Марію (вівтар Іоакима та Анни) і про діяння апостола Петра (вівтар Петра і Павла).

Розпис південного вівтаря (Михайлівського) присвячений архангелу Михаїлу, який вважався на Русі покровителем Києва і князівської дружини. Фрески крайнього, північного вівтаря оповідають про святого Георгія – духовного патрона князя Ярослава Мудрого. Великий інтерес викликає цикл фрескового розпису, що зберігся на хорах. Це сюжети «Зустріч Авраамом трьох подорожніх», «Гостинність Авраама», «Жертвоприношення Ісака», «Три отроки в пещі огненній», «Тайна вечеря», «Чудо в Кані Галілейській» тощо.

Значне місце в розписах собору займають орнаменти: вони обрамовують віконні та дверні прорізи, підкреслюють лінії арок і склепінь, збігають пілонами й стовпами, панеллю проходять понад підлогою.

 

Графіті

graffiti1 1На стінах Софійського Собору досі залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.

Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву – графіті. На сьогодні виявлено понад 7000 графіті ХІ – початку XVIII ст. Кількість графіті свідчить про високий рівень писемності в Русі-Україні. Найпомітнішими дослідниками і відкривачами більшості графіті є історик Сергій Висоцький та сучасний дослідник кандидат історичних наук В’ячеслав Корнієнко[10].

Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі – зокрема, збереглися записи про смерть Ярослава Володимировича (Мудрого), автограф Володимира Мономаха, запис про мирний договір, укладений наприкінці XI ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем на р. Желані (зараз – Жуляни), купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі (середина ХІІ ст.). На стінах Софії виявлено цикл дуже ранніх дат, що складають есхатологічний календар і засвідчують очікування в першій третині ХІ ст. кінця світу і Другого Пришестя Христа. У різних місцях собору знайдено 11 графіті, що містять дати з 1018 по 1036 рр. і дають змогу визначати виникнення собору другим десятиріччям ХІ ст.[11].

Оскільки більшість графіті писали прості, хоч і письменні, жителі давнього Києва, то нині вони є одним з найвірогідніших джерел про давньоруську мову, тобто мову, якою розмовляли мешканці Київської Русі, на відміну від принесеної книжної церковнослов’янської мови. Аналіз давніх написів засвідчує, що їм притаманні багато рис сучасної української мови[12].

 

Іконостас

DSC 5612

В ХІ ст. під час будівництва собору вівтар був відокремлений від загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.

Перший іконостас був виготовлений та встановлений під час перебудови собору Київським митрополитом Петром Могилою у 1637–1638 роках.

DSC 5604Врата простояли в соборі 184 роки, аж до 1934 року, коли більшовики розпорядилися розрізати їх на шматки (що б легше було винести з собору та переплавити) та відправити в резервний фонд дорогоцінних металів.

Випадково кілька фрагментів воріт 1977 році знайшли у запасниках Києво-Печерської лаври, де в сталінські роки було розміщене т.зв. Музейне містечко. Туди зі всієї України звозили конфісковані церковні цінності, які в основному переплавляли на метал.

Вдалося з’ясувати, що уцілілі частини врат потрапили туди з резервного фонду дорогоцінних металів у 40-і роки минулого століття. Інші, ймовірно, були переплавлені.

В радянські роки реставрувати врата не вдалося, бо Москва не дала дозволу на купівлю 2,2 кг срібла необхідних на реставрацію вцілілих частин.

Зараз царські ворота відреставровані, їх повернули на своє колишнє місце.

 

ВАЖЛИВІ ДАТИ

1051 – на київський престол в соборі висвячений митрополит Іларіон Київський.

1054 – в соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.

1055-1062 – собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.

1093 – в соборі поховали князя Всеволода І.

1113 – в соборі коронували Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха

1125 – в соборі поховали Володимира ІІ Мономаха

1154 – в соборі відбувся похорон князя В’ячеслава.

1169 – Київ захопив і зруйнував владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, забрав із Софії всі золоті речі, церковні реліквії, зокрема, ікону Пресвятої Богородиці.

1203 – під час боротьби за місто з Романом Мстиславичем собор пограбовано дружиною Рюрика Ростиславовича та союзними йому половецькими кланами.

1240 – під час зруйнування Києва ханом Батиєм Софіївський собор встояв, але був пошкоджений і пограбований.

1375 – собор ремонтував митрополит Кипріян.

1416 – Київ розграбував і спалив хан Едіґей, у 1482 – кримський хан Менґлі-Ґірей.

1497-1577 – собор залишався без догляду.

1577 – Богуш Гулькевич-Глібовський своїм коштом відремонтував собор.

1596-1633 – святинею заволоділи уніати, за свідченнями Реґінальда Гайденштайна: храм перебував у «жалюгідному стані», через це служби в ньому не проводились; вартував величезних коштів, структурою та майстерністю виконаних робіт не поступався константинопольським, венеційським.[6]

1633–1647 – нове відродження Софії Київської пов’язане з київським митрополитом Петром Могилою котрий добився повернення собору православній церкві, провів капітальний ремонт собору, оздобив його. Навколо собору спорудили дерев’яні монастирські будівлі, всю територію обнесли високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основними будівельними матеріалами були цегла та вапняно-піщаний розчин. Цеглу застосовували для мурування стін, склепінь, фундаментів. Внаслідок нерівномірності випалювання вона мала різні відтінки – від темно-червоного до світло-жовтого. Зазвичай всі внутрішні приміщення мали склепінчасті перекриття. У житлах стояли печі, оздоблені візерунчастими полив’яними кахлями, що надавало інтер’єрам особливого колориту.

DSC 5667

1638 – при соборі засновано чоловічий монастир.

1651 – позолочено верхні малі куполи.

1654 – кияни затвердили у Софійському соборі рішення Переяславської ради про союз із Московією.

1690-1707 – митрополит Варлаам Ясинський провів капітальний ремонт собору (при матеріальній допомозі гетьмана Івана Мазепи): у галереях надбудовано поверхи, встановлено 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Спорудили нову муровану дзвіницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвіниця». Гетьман Іван Мазепа позолотив головний купол своїм коштом.

1697 – велика пожежа знищила дерев’яні будівлі Софійського монастиря.

1699 – почалося спорудження нових кам’яних будівель навколо собору (тривало по 1767 р.). Збудовано дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), палати митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в’їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійвського собору після реконструкції знаходимо характерні риси української барокової архітектури XVII–XVIII століть.

1786 – монастир скасовано, його землі секуляризовано.

1843-1853 – позолочено іконостаси. Надбудовано 4-й поверх дзвіниці.

1851-1852 – реконструйовано дзвіницю.

1917 – Комітет охорони старовини та мистецтва почав дослідження Софії.

29 квітня 1918 – у соборі єпископ Никодим (Кротков) миропомазав Павла Скоропадського на гетьмана всієї України.

1921 – у Софії Всеукраїнський церковний собор висвятив протоієрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України УАПЦ.

1928–1930 років Всеукраїнська академія наук створила Софійську комісію, яка врятувала собор від знищення більшовиками (секретар комісії – Барвінок Володимир Іванович).

1934 – територію Софійського монастиря оголосили Державним історико-архітектурним заповідником.

Комуністичний уряд заборонив служіння в соборі. Всі золоті та срібні речі (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, решту – спалено.

У вересні 1941, за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка, більшовики намагалися замінувати та підірвати собор, але німецькі сапери запобігли цьому.

1943 – за гітлерівської окупації Києва експонати Софійвського архітектурно-історичного музею розграбовано, частину дорогих ікон, фотоархівів вивезли до Німеччини.

1950-ті рр. – у соборі провели реставрацію, під час якої виявили та відкрили фрески XI століття (фрагментарно, там, де вони збереглися), відновили фрески 18 століття.

1990 – ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

1994 – Заповідник «Софія Київська» тримав статус національного.

21 лютого 2016 р. – після понад восьми десятиліть перерви у комплексі Святої Софії Київської відновилася молитва і регулярні богослужіння. В цей день Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні духовентсва УПЦ Київського Патріархату звершив Чин освячення трапезного храму Малої, Теплої Софії.

DSC 0475

 

 

Література

  1. Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. – Киев, 2012. – 232 с.
  2. Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. – К. : Інститут історії України НАН України, 2010.
  3. Датування Софії Київської у світлі новітніх фактичних даних: наукова концепція.
  4. Нікітенко Н. Софії Київській 1000 років. – К., 2011.
  5. Указ Президента України «Про відзначення 1000-річчя заснування Софійського собору».
  6. Рейнольдъ Гейденштейнъ. 1596 / Отделъ ІІ. Извѣстія очевидцевъ, современниковъ и иностранныхъ писателей // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (редактори Володимир Антонович, Ф. Терновський).– Кіевъ : Типографія Е. Я. Федорова, 1874. – С. 23 – 24.
  7. Никитенко Н. Святая София Киевская – К., 2008. – С. 250 – 263.
  8. Высоцкий С. Светские фрески Софийского собора в Киеве. – Киев : Наукова думка, 1989. – С. 113 – 162.
  9. Никитенко Н. Святая София Киевская – К., 2008. – С.263 – 307.
  10. Україна молода. «Тут була Анна».
  11. Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. – Киев, 2012. – 232 с.
  12. Редченко Олексій. Українська граматика на стінах Софії Київської // Українське слово. – К., 2012. – 3 – 9 жовтня (№ 40). – С. 12.

У статті використано матеріали з вільної онлайн-енциклопедії «Вікіпедія»

 

Источник: sophiya.kiev.ua

Довідкова інформація
    Софія Київська – православний собор святої Софії у центрі Києва та одна з передових християнських святинь у Східній Європі. Входить до складу однойменного національного заповідника, який об’єднує й інші київські пам’ятки – Золоті ворота, Андріївську та Кирилівську церкви.
    Софіївський собор – найстаріший собор у Києві, який до сьогодні зберіг інтер’єр часів його створення – XI століття. Якби вміли говорити настінні графіті, фрески і мозаїки, вони б розказали, як виглядали князі та єпископи Київської Русі. 260 кв. метрів мозаїк та 3 тис. кв. метрів фресок бачили, як в соборі коронували та хоронили князів, грабували храм під час навал та війн і майже на століття залишали без догляду, потім відновлювали і знову воскрешали, спалювали і позолочували.

Цікаві факти:
    – Софіївський собор у Києві – одна з найбільших споруд свого часу – має 55 м ширини, 42 м довжини, майже 30 м висоти.
    – На території Софії Київської знаходиться найдавніший некрополь з найдовшим в Україні періодом існування майже в тисячу років (1054—1995).
    – В 1934 році ансамбль Софійського монастиря оголосили Державним історико-архітектурним заповідником, а в 1990 році його занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
    – У 1637 році в соборі з’явився перший іконостас.
    – Загальна вага 20 дзвонів на головній Дзвіниці собору – 835 кг.
    – Собор показаний у фільмі “За двома зайцями” та описаний у творі П. Загребельного “Диво”.

Неможливо пропустити у соборі:
    1. Сучасне панно-мозаїку розміром 7*7 м, створене із 15 тис. дерев’яних крашанок та підсвічене зсередини.
    2. Мозаїку “Оранта” під куполом висотою 6 м, яка з різних ракурсів виглядає по-різному – схилившись у молитві, на колінах або стоячи. Щоб дізнатись, звідки краще дивитись, читайте тут.
    3. Серед 7000 графіті (XI-XVIII ст.) збереглися записи про смерть князя Ярослава мудрого та автограф Володимира Мономаха.
    4. Навпроти головного вівтаря – залишки портрету княжої родини, яка заснувала Софійський собор. Одні історики приписують зведення Ярославу Мудрому, інші – Володимиру Великому.

Що на подвір’ї:
    1. Мальовнича паркова зона – зелений оазис спокою у центрі міста.
    2. Дзвіниця висотою 76 м – чудовий оглядовий майданчик на краєвиди Києва. Тут знаходиться бронзовий дзвін “Мазепа” (1705 р.) – найбільший в Україні серед старих дзвонів та найбагатший за орнаментикою.
    3. У Трапезній діє виставка “Перші храми Києва”. Є унікальні експонати: фрагменти підлоги Десятинної церкви, різьблена гробниця ХІ ст. З 2016 р. тут відновились щоденні богослужіння.
    4. Хлібня – збережена будівля XVIII ст. з просторими залами для виставок.
    5. Будинок митрополита з відтвореними покоями зразка XVIII-XIX ст. показує, як жили єпископи того часу. На другому поверсі – сучасна конференц-зала та виставкові зали.
    6. Урочиста Брама Заборовського, зведена до 1745 р.
    7. Приміщення бурси – нині Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

Источник: md-ukraine.com

Київський собор Святої Софії – найвеличніша архітектурна споруда України. Хто скаже, що це не так – нехай першим кине у мене камінь. Відбивати каміння я готовий (особливо, зважаючи на те, що цю будівлю я вважаю однією із найвеличніших не лише в Україні, а й у Світі).

Собор святої софії у києві

Собор святої софії у києві

Собор святої софії у києві

Софійський собор – це архітектурна казка (особливо якщо поглянути на нього із монастирської дзвіниці). Це фантастика, якщо зважити на майже тисячолітній вік споруди, на те, що в стінах собору поховано найвеличнішого руського князя і багатьох його нащадків, на те, що собор не виглядає старим дідуганом і що він є еталоном справжньої УКРАЇНСЬКОЇ архітектури (навіть зважаючи на те, що будували його гастарбайтери із Візантії).

Софія Київська – архітектурна душа України, адже це архітектурна душа її столиці – Києва. Це будівля, якою не соромно хвалитись. Яку можна на заздрість показувати іноземцям: «Бачите, що у нас є!» (а ті здивовано будуть намагатись порахувати бані собору, і нічого у них не вийде). Цією спорудою можна хизуватись навіть перед росіянами: «У вас газ? То подивіться, що в нас – те з чого ліпили все ваше». Хоча і росіяни, і білоруси вважають Софію Київську трохи й своїм храмом, адже Київ – «матір городів руських».

Собор святої софії у києві

Собор святої софії у києві

 

Історія

Софійський собор – найдавніший руський храм, серед тих, що збереглися. Старше за нього була лише Десятинна церква. Але ту будівлю зруйнували монголо-татари. Тривалий час вважалося, що Софію збудував Ярослав Мудрий у 1037 році. Відповідно найдревнішою пам’яткою княжих часів був чернігівський Спасо-Преображенський собор (1033-1034 рр.). Про те, що Софію Ярослав збудував у 1037 році, сказав Нестор, у своїй «Повісті минулих літ». Але він вказав, що того ж року князь збудував і Золоті ворота, і Благовіщенську церкву над ними, і ще два великих монастирі. Будівництво цілого комплексу великих споруд за один рік навіть у сучасних умовах видається малоймовірним, а що можна сказати про будівельні технології і можливості тисячолітньої давнини. Тому дослідники давно ставили під сумнів дату будівництва Софії, кажучи про те, що Нестор лише підсумував будівельну діяльність Ярослава до 1037 року.

Новгородський літопис датує будівництво Софії 1017 роком. Але в цьому документі чимало дат піддаються сумніву істориків. Зважаючи на 20 річну різницю у датах двох значних писемних джерел вчені вирішили – у 1017 році Софію заклали, а у 1037- му – закінчили будівництво. Але на цьому дослідження не закінчилися. Було знайдено у німецькій «Хроніці» Титмара Мерзебурзького, запис про існування Софійського собору у 1017-1018 рр., зокрема про пожежу у цьому соборі. Детальне вивчення «Слова про Закон і Благодать», написаного митрополитом Іларіоном, дозволило сказати, що у 1022 році Софійський собор не лише існував, але й вже був дуже відомим. Крім того Іларіон зазначив, що будівництво Софії почав князь Володимир Великий, а завершив його син – Ярослав. Оскільки Володимир помер у 1015 році, то виникло припущення, що Софію заклали ще раніше. Це припущення підтвердили і дослідження графіті (настінних написів) собору, які були проведені в останнє десятиліття.

Наукові співробітники історико-культурного заповідника «Софія Київська» стверджують, що результати останніх досліджень довели – собор було закладено у 1011 році Володимиром Великим; добудував його Ярослав Мудрий у 1017 році, а у 1018 році собор освятили. Отже, у 2011 році слід готуватись до 1000-літнього ювілею? Керівництво заповідника запевняє, що варто готуватись, навіть незважаючи на те, що є велика частина науковців, які не сприймають 1011 рік, як рік закладення собору. Але ЮНЕСКО, ніби, вже прийняла нову дату.

Софійський собор

Софійський собор в ХІ столітті. Реконструкція Ю.Асєєва, В.Волкова, М.Кресального

Софійський собор

Софійський собор у 1651 році. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда

Собор Святої Софії (Мудрості) будувався за аналогією із Софійським собором Константинополя, як головна будівля держави. Його будували візантійські майстри, але він ні в якій мірі не був копією візантійської Софії. Поява цієї будівлі у руській столиці ознаменувала появу «другого Єрусалима» (саме так називали Київ, а зовсім не Москву, як зараз нам намагається довести «старший брат»).

Згідно із князівськими планами Софійський собор став головним храмом Київської Русі, резиденцією Київського митрополита, а майдан перед собором – головним майданом держави, на якому збиралися віче, ради, князі неодноразово виголошували промови перед народом.

Після смерті Ярослава Русь охопила страшна криза, пов’язана із жорсткою боротьбою князів за Київське князівство. Відчув на собі цю кризу і Софійський собор: його кілька разів грабували і, навіть, намагалися спалити (1180 р.).

6 грудня 1240 року Київ було захоплено військом Батия. Останні захисники міста загинули під руїнами найстарішої кам’яної будівлі Русі – Десятинної церкви. А ось Софії дещо пощастило – її хоча і пограбували, але залишили цілою. І вже через десять років собор відновився як духовно-історичний центр Києва та князівства, центр митрополії та головний храм 19 єпархій.

У 1246 році стараннями Данила Галицького було створено нову митрополію із центром у Галичі. Вона перейняла на себе функції загальноруської. Митрополитом висвятили Данилового ставленика Кирила ІІ. Через деякий час новий митрополит переїхав до Києва, до старої резиденції митрополитів – Софії Київської. Сталося це, ймовірно, після 1264 року (після смерті Данила Галицького). У 1267 році Кирило ІІ отримав від хана Менгу-Тимура ярлик на віротерпимість ординської влади до православної церкви. Духовенство звільнили від податків, а церковне майно визнали недоторканим.

Софійський собор

Софійський собор у 1846 році (малюнок Михайла Сажина). Дзвіниця ще триярусна.

Софійський собор

Софійський собор вже із чотириярусною дзвіницею. Фото кінця ХІХ століття

На початку 1270-х років Софійський собор було капітально полагоджено. Але через три десятиліття наступник Кирила ІІ митрополит Максим переніс митрополію у місто Володимир-на-Клязьмі. А у 1325 році резиденція митрополитів переїхала до Москви. До 1461 року митрополити в Москві називались митрополитами Київськими і всія Русі. Дивно, чому тоді нині так пропагується релігійна зверхність Москви? Звичайно, були певні причини переносу митрополичої резиденції, зокрема постійні татарські набіги. Але ж в той час і Москва їх зазнавала…

У 14 столітті Південно-Західну Русь захопила Литва. Виникла парадоксальна ситуація, коли митрополит Київський і всія Русі знаходився у столиці іншої держави. Литовські князі вирішили змінити цю ситуацію і домоглися від Константинопольського патріарха відокремлення Київської митрополії у складі Великого князівства Литовського. Сталося це у 1375 році. Митрополит у Києві називався „Київським, Руським і Литовським”. В цей же час московські митрополити також називались Київськими. Нонсенс!

У 1390 році дві митрополії знову об’єднали. Сприяв цьому митрополит Кипріан Цамблак. Цей митрополит в черговий раз відремонтував Софію Київську. Його наступник митрополит Фотій остаточно зайняв промосковську позицію. В Київ він приїздив лише для активного збору церковних податків. Знову православний митрополит Литви виявився підданим Московського князівства. Цю ситуацію вирішив литовський князь Вітовт. У 1414 році він домігся створення окремої митрополії у Литві. Осередок її лише два роки пробув у Києві. Із 1416 року резиденцією митрополитів перенесли до міста Вільно. Митрополити називали себе Київськими, Галицькими і всія Русі. Але в цей же час ще 45 років московські митрополити також називали себе Київськими і всія Русі.

Наприкінці 15 століття почався сильний тиск на православну церкву з боку католицької. Великий князь Литовський та король Польщі Казимир IV у 1481 році видав наказ про заборону будівництва нових і ремонту старих православних храмів. Для Софіївського собору почалися важкі часи. Митрополитом в той час був Макарій – видатний церковний діяч, якого в майбутньому канонізували. Він стійко витримував неймовірний тиск з боку католицького духовенства і намагався підтримувати православну церкву на високому рівні. У 1497 році Макарія було вбито. За однією із версій його вбили татари, за іншою – це було політичне вбивство, замовлене прихильниками церковної унії. Тіло Макарія було поховано у Софії Київській.

Дзвіниця Софієвського собору Дзвіниця Софієвського собору

Собор святої софії у києві

Собор святої софії у києві

Дзвіниця Софієвського собору

Є документальне підтвердження про стан Софії у 16 столітті. „У даний час церква стоїть на пустому місці далеко від людей… вона стоїть ще ціла і там духовенство в певний час проводить богослужіння. Довкола протікає дощ. Там завалилося не що інше, а тільки змурована навколо церкви галерея. Двері не мають замків, тільки забиті поганими дошками… Всередині церква ще стоїть непорушна, всюди коштовно розмальована і щедро позолочена… Образ Марії майже такої висоти, як уся церква… З-перед вівтаря вже забрали небесні врата до іншої церкви, але залишили там дві гарні ікони… Баня посередині вівтаря ще має хрест і вкрита свинцем. В інших місцях свинець забрано і замість нього зроблено покрівлю із дощок”. Такою Софію побачив львівський купець Мартин Груневег у 1584 році.

У 1595 році собор перебував у ще гіршому стані. Ось як описував його київський біскуп Йосип Верещинський: „…цей храм не тільки спаплюжений через лайно рогатої худоби (що входить до нього), коней, собак і свиней… але останнім часом почалося вже руйнування й самих стін…”

У 1596 році було прийнято церковну Берестейську унію, а у 1609 році його захопили греко-католики на чолі із ставлеником митрополита Іпатія Потія Антонієм Грековичем. За це через 9 років кияни втопили Грековича у Дніпрі.

В часи постійної релігійної боротьби Софійський собор неухильно руйнувався, адже греко-католики майже не займались підтриманням його у належному стані. У 1625 році впала західна стіна. Назрівала катастрофа, від якої спас собор Петро Могила.

У 1632 році Петро Могила добився від сейму офіційного відновлення Руської православної церкви. Наступного року його призначили Київським митрополитом. Ще до приїзду нового митрополита у Київ київські міщани та козаки вигнали із Софії уніатів й почали готувати храм до влаштування у ньому митрополичої резиденції. У 1633 році Петро Могила розпочав глобальну реставрацію собору. Роботи тривали досить довго і за життя митрополита не були закінчені. Петро Могила відреставрував вівтарну частину храму та північний фасад, в якому на той час був головний вхід. Собор набув рис ренесансу, бані відновили у сферичних формах. Хоча частину собору, зокрема галереї, так і не було відремонтовано.

Панорама Києва

Панорама Києва їз дзвіниці

Вежа Вежа

Південна в’їзна вежа

При Софійському соборі Могилою було засновано чоловічий монастир, для якого збудували комплекс дерев’яних будівель.

Результати робіт, проведених за Петра Могили, видно на малюнках Абрагама Ван Вестерфельда. Цей голландець деякий час був художником при дворі литовського гетьмана Януша Радзивілла. Під час Визвольної війни (1648-1654 рр.) у 1651 році військо гетьмана захопило Київ. За тимчасову резиденцію було обрано Софійський монастир. Саме тоді Ван Вестерфельд і замалював вигляд собору. Ці малюнки мають неоціненне значення для сучасного покоління.

Після Переяславських договорів із Москвою та смерті Богдана Хмельницького розпочалася „Руїна”. Цей період став періодом занепаду і для Софійського собору. Тривав він три десятиліття й закінчився лише наприкінці XVII століття, коли гетьманом України став Іван Мазепа.

Мазепа розпочав активне будівництво храмів в Україні. Будинки та церкви часів Мазепи зводились у новому стилі – бароко. Гетьману цей стиль був дуже до вподоби, але він хотів бачити у ньому й українські риси. Архітектори намагалися втілити бажання Мазепи у численних церквах, які будувались на його кошти. Таким чином виник новий архітектурний стиль – козацьке (мазепинське) бароко. Цей стиль можна вважати чи не єдиним суто українським, але саме він став візитівкою України у ХХ столітті.

Мазепа вклав величезні кошти у ремонт Софії Київської. Храм було відбудовано і добудовано. З’явилися внутрішні відкриті галереї, над зовнішніми галереями збудували другі поверхи. Тоді ж збудували шість нових бань, які, як і старі, набули рис українського бароко та грушоподібної форми верхів. Софійський собор вдруге у своїй історії перетворився в еталон українського храму.

Поряд із собором у 1699-1707 роках виросла велична барокова дзвіниця. Ця споруда стала прижиттєвим пам’ятником Мазепі та його храмобудівничій діяльності. Спочатку дзвіниця мала три яруси. Після землетрусу 1742 року два верхніх яруси частково зруйнувались. Через два роки почалася реставрація дзвіниці. Роботами керував відомий архітектор Йоган Шедель. Він відновив верхні яруси будівлі. У 1851-1852 рр. за проектом архітектора Спарро було надбудовано четвертий ярус дзвіниці і вона набула сучасного вигляду.

Висота дзвіниці Софійського монастиря 76 метрів. Це одна з найвищих дзвіниць України. Бароковий декор дзвіниці дуже багатий і помпезний. Над ним свого часу працювали найкращі українські майстри. У 18 столітті на дзвіниці було встановлено дзвони. Найбільшим з них був дзвін „Рафаіл”, який важив 13 тон. Із старих дзвонів дивом зберігся лише один – дзвін „Мазепа”. Інші були знищені у 30-ті роки минулого століття.

Дзвін „Мазепа” – найбільший із старих дзвонів в Україні. Його висота 125 см, діаметр – 155 см. Точної ваги дзвону ніхто не знає, бо ніхто його не важив. Відлили дзвін у 1705 році у майстерні київського майстра Афанасія Петровича.

Нині дзвіниця Софійського собору відкрита для відвідувачів. Придбавши квиток, кожен бажаючий може піднятись на верхній ярус й оглянути краєвиди центральної частини Києва.

Собор святої софії у києві

Собор святої софії у києві

Собор святої софії у києві

Трапезна церква

Поряд із Софійським собором розташований розкішний бароковий двоповерховий палац. Це будинок митрополита. Будівництво палацу розпочали у 1722 році. Через вісім років його завершили як одноповерхову будівлю. У 1731-1747 рр. було добудовано другий поверх. Протягом 1747-1757 рр. було надбудовано мансарду. Ці три етапи будівництва були лише початком. Кожен із митрополитів у другій половині 18 та у 19 століттях намагався добудувати якусь частину до палацу. Останні добудови відбулися у 1913 році.

У радянські часи в будинку митрополита розміщувалося багато різних організацій та установ. В останні десятиліття існування СРСР приміщення будинку займали Музей архітектури УРСР та Науково-технічна бібліотека Держбуду УРСР. Зараз будівля реставрується.

У 1722-1730 рр. було збудовано трапезну та хлібню. Трапезна поєднувала у собі монастирську їдальню та церкву. Зводилась вона у формах українського бароко. На початку 19 століття архітектор Андрій Меленський перебудував трапезну у теплу церкву. Зараз у приміщенні трапезної розміщено виставку „Архітектура та монументальне мистецтво Києва кінця Х – першої половини ХІ ст.”

У другій половині 18 століття поряд із Софійським собором звели великий келійний корпус. У 1786 році Софійський монастир було скасовано і потреба у келіях відпала. Тому в корпусі розмістили бурсу.

Крім перерахованих будівель в комплекс монастиря входило ще чотири корпуси та південна надбрамна башта. Ці будівлі збереглися.

У 1843 році розпочалася реставрація Софії Київської, якою керував академік Ф.Солнцев. Роботи тривали 10 років. Це була наймасштабніша реставрація за весь час існування собору.

Із 1919 до 1929 року Софійський собор був кафедральним храмом новоствореної Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). У 1929 році УАПЦ ліквідували, а собор закрили. З того часу регулярні богослужіння у Софії більше не відбувалися. Через п’ять років ансамбль Софійського монастиря було перетворено на Софійський державний заповідник й відкрито для відвідувачів.

Собор святої софії у києві

Будинок митрополита

Собор святої софії у києві

 

Бурса

Архітектура Софії Київської, мозаїки та некрополь

Софійський собор побудований із бутового каменю та плінфи. Ряди каменю та плінфи чергуються. Арки та склепіння змуровані без каменю. Цементуючою речовиною є вапняковий розчин із домішками піску та цем’янки (товченої цегли). У стіни собору у верхній частині вмуровано керамічні глечики-голосники. Таким чином, досягнуто полегшення конструкції стін та покращення акустики у приміщенні храму.

Первісно Софія мала п’ять апсид та п’ять бань. Стіни її не були потиньковані. Із заходу та півночі храм оточували відкриті галереї.

Софія будувалася у візантійському стилі, але вона ще від початку не була схожа на інші візантійські церкви, а після перебудов та добудов перетворилася на повністю оригінальний неповторний архітектурний шедевр.

Сучасні розміри собору такі: довжина 37, ширина 55, висота 29 метрів. Він має два поверхи та дев’ять апсид. Увінчують собор 19 бань, з яких 8 мають старовинну сферичну форму, а 11 – барокову грушоподібну.

Інтер’єр храму зберігся ще з 11 століття, за винятком окремих частин. З того ж часу збереглися 3000 кв. метрів фресок та 260 кв. метрів мозаїки. Мозаїки храму, в яких використано 177 відтінків кольорів, мають величезну цінність. Особливо це стосується шестиметрового зображення Богородиці Оранти (тієї, що молиться), яке збереглося до нашого часу практично без реставраційних робіт. Стіну, на якій розташовано зображення називають „Непорушною стіною”, адже вона залишалася абсолютно цілою навіть в найгірші для Софії часи. Ніхто із загарбників, які в різні часи захоплювали Київ, не підняв руки на Оранту. Можна лише уявити подив мандрівників, які заходили у напівзруйнований собор і бачили перед собою цю величну мозаїку.

Нещодавно на другому поверсі собору розмістили ще одну унікальну мозаїку – панно „Погляд у вічність”, виготовлене із 15 тисяч писанок.

Величезну цінність для українського народу має некрополь Софії Київської, найдавнішим похованням якого є саркофаг Ярослава Мудрого. Нині серед учених немає єдиної думки щодо походження саркофагу та його віку. За однією із головних гіпотез саркофаг було виготовлено в Херсонесі в 9 столітті. У ньому збиралися захоронити мощі великомученика Климента Римського. До Києва саркофаг привіз Володимир Великий, а у 1054 році він став гробницею Ярослава. Вага саркофага 6 тон.

Саркофаг Ярослава Мудрого неодноразово відкривали. Спочатку це робили ще в руські часи. Мабуть саме тоді поряд із Ярославом було покладено кістяк невідомої жінки віком близько 50 років та чоловічий череп (замість жіночого). У ті ж часи гробницю було пограбовано (крім кісток у саркофазі нічого немає).

Для наукових досліджень саркофаг відкривали чотири рази: у 1936, 1939, 1964 та 2009 роках. Наукові дослідження майже довели, що чоловічий скелет належить Ярославу Мудрому. Зараз його у гробниці немає – тіло великого князя досліджується.

Крім Ярослава у Софійському соборі поховано митрополитів Київських: Кирила ІІ (1282 р.), Святого Макарія (1497 р.), Сильвестра Косова (1657 р.), Гедеона Четвертинського (1690 р.), Рафаїла Заборовського (1747 р.) та ін. У трапезній зберігається саркофаг-гробниця княгині Ольги, яку перенесено із Десятинної церкви.

Фото та текст Романа Маленкова

Софійський собор

Схема розташування споруд Софійського монастиря (із офіційного сайту заповідника «Софія Київська»)

Цифрами позначені: 1. Софійський собор. 2. Дзвіниця собору. 3. Будинок митрополита. 4. Трапезна (тепла Софія). 5. Бурса. 6. Брама Заборовського.  7. Південна башта.  8. Братський корпус. 9. Мури. 10. Хлібня.  11. Пристінний корпус.

Источник: ukrainaincognita.com


Categories: Собор

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте, как обрабатываются ваши данные комментариев.