ИСТОРИЯ ВОЛЧАНСКОГО КРАЯ
ДРЕВНЕЙШИЕ ВРЕМЕНА
В период позднего палеолита Восточная Европа вследствие резкого похолодания покрывалась ледником, который сползал из Скандинавии (так называемое “валдайское оледенение”).Ледник, не достиг нашего края, но здесь ярко видны следы, сопровождавшие резкое похолодание климата. Речные потоки, берущие начало из-под ледника, который начал таять, размывали южные склоны Среднерусской возвышенности, создавали террасоподобные долины. Речки были глубокими и полноводными. В нашем крае создалось шесть террас, спадающие к Северскому Донцу. Шестая терраса в районе Писаревка-Салтов поднимается над затокой реки на 60-62 метра.

Потом наша местность была покрыта морем, хлынувшем с юга. Когда же оно отступило, то оставило здесь большие залежи мела, который во многих местах выходит прямо на поверхность. Эти оголения размещены над речками Волчья, Плотва, Гнилица, Хотомля, Северский Донец.

Во времена неолита в долине Северского Донца с богатыми запасами кремневого сырья, необходимого для изготовления орудий труда, богатыми рыболовно-охотничьими угодьями, селятся племена в местах, где расположились современные села Хотомля, Рубежное, Революционное, Старица, Огурцовое, Волчанск, Волчанские Хутора.


В YI-III веках до н.э. осуществляется переход к эпохе меди, а в отдельных районах Украины стала складываться эпоха бронзы, характеризующаяся быстрым развитием скотоводства и земледелия, завершением выделения скотоводческих племен из массы других.

В начале YII века до н.э. наш край вошел в состав Великой Скифии. Скифские поселения размещались в районе Хотомли, Старого Салтова, Бочкового.

ВОЛЧАНСК

Далее шли пути: Муравский, который начинался от Перекопа и водораздела Донецкого бассейна шел аж до Тулы. В верховьях р. Орели (на Днепре) от Муравского пути вычленялся Изюмский путь, который шел до Изюма, а отсюда Донцом до Оскола Курской области и дальше. Были и меньшие пути в степях, которые проходили через реки бродами, перелазами. На этих путях были татарские сакмы, что и тревожило Чугуевского и Белгородского воевод, у которых была общая граница.

От Волчанска в сторону северо-запада правее от села Огурцовое еще в 1147 году шел Муравский путь из Москвы в Крым. Там же проходили Цареградская дорога. Крымские татары шли прославленным Муравским путем, который известен в летописи как главный торговый путь из Крыма в Русь.

В 1674 году Белгородский воевода Ромадановский обратился к царю Алексею Михайловичу с письмом, в котором доложил про существующую опасность от татар этой местности – Волчьи Воды. От царя он получил приказ основать поселение на Волчьих Водах и созвать на жительство черкасов из Малороссии, а россиян принимать не велено. Это было поручено осуществить Мартыну Прокоповичу Старочудному – нежегольскому Черкашину.


Он осмотрел угодья Волчьих Вод и решил основать слободу, написав Белгородскому воеводе: «И есть от Белгорода, от реки Северского Донца с левой стороны, речка Волчьи Воды. На ней три брода да сенная поляна, а через те броды и поляну лежат татарские сакмы, а теми сакмами татаровья в русские города войной идут, а водами В.В. владеет Белгородский монастырь».

И царь разрешил учинить возле городка «на Городище» крепость и сторожу чтобы «таторовья в русские города безвестно не пришли».

Воевода дал согласие и Старочудный , в 1674 году, со своей братией построил слободу с земляным укреплением на фундаменте прошлых веков «эта слобода и поныне зовется Городище ( Чаплиевка)». Укрепленные поселения назывались «городками».

Вообще переселенцы строили поселения на городищах прошлых веков «защита от кочевников». Городища строились на высоких местах ,которые имели природную защиту: лес, речку, а для скотоводов – большущие луга, где росла трава, пригодная для сена.

Само же городище еще с древних времен состояло из каменной крепости и посада. Были, башни – сторожи, стены сложенные из красного песковика. Городище было обнесено валами и глубоким рвом.


Когда население стало увеличиваться выходцами из Правобережной Украин

Источник: vk.com

Від козачого поселення — до великого промислового, культурного і наукового центру

Місто Харків — адміністративний центр історико-географічної області України, за якою закріпилася назва «Слобожанщина».

Площа сучасного Харкова перевищує 300 кв. км, а населення становить 1 млн 450 тис. чол. Територія міста  —  це горбиста рівнина з долинами, ярами та ін. Клімат — помірно-континентальний: середньорічна температура повітря +6,90, найхолодніший місяць у році — січень (-6,10), найтепліший — липень (+20,50 ).

Історія харківщиниТериторію сучасного Харкова люди почали обживати в давнину. Розкопки археологів свідчать, що тут проживали різні народи: скіфо-сарматські, черняхівські племена, половці. Відомо також, що в другій половині I тис. н. е. цю територію заселяло східнослов’янське плем’я сіверян. Слов’яни ще у VIII ст. заснували на місці майбутнього Харкова своє поселення, яке в Х ст. стало відоме як місто Донець.
нець був не тільки фортецею, але й центром ремесел (ковальського, ювелірного, гончарного та ін.), важливим пунктом транзитної торгівлі. Перша згадка про Донець в літописі стосується 1185 р. З цим містом пов’язаний також епізод зі «Слова о полку Ігоревім» — найважливішого твору епохи Київської Русі. Саме тут перебуває після полону герой поеми — новгород-сіверський князь Ігор Святославович. Місто Донець  зруйнували орди хана Батия в середині XIII ст.

Існує кілька версій про виникнення назви «Харків». Деякі історики вважають, що Харків — трансформована назва від Шарукань, половецької столиці, яка була на цих землях, інші пов’язують назву з ім’ям ватажка перших українських переселенців в середині XVII ст. Харка (Харитона). Більшість же фахівців вважають, що свою назву місто отримало від річки Харків. Назва це вперше згадується в «Книзі Великому КРесленню», укладеній 1627 р., і досі залишається гідронімічною загадкою.

Засновниками міста були українські козаки й селяни, що втекли від національно-релігійного та соціального гніту польських панів з Придніпровської і Західної Україні, особливо в період визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Українські переселенці почали обживати незаселені території, які ще на початку XVI ст. номінально входили до складу Московської держави. Цей край іменувався «Диким полем», тому що був спустошений після монголо-татарських набігів.

Одночасно з українцями тут з’явилися російські поселенці. У результаті взаємодії двох міграційних потоків: із заходу, більшого, українського, і з півночі, меншого, російського (руського), сформувалася слобожанська субкультура. У XVII-XVIII ст. Слобожанщина перетворилася в особливу історико-географічну область Україна з характерним колоритом матеріальної і духовної культури.


Історія харківщиниПершу Харківську фортецю побудували «за черкаським» (тобто українським) звичаєм. У 1656 р. московський цар Олексій Михайлович видав указ про створення окремого Харківського воєводства. Фортеця, яка виникла на місці, де зливалися річки Лопань і Харків, мала 10 башт і довжину стін понад один кілометр. Найстаріший документ, у якому є згадка про Харків — царський указ Чугуївському воєводі Сухотіну про будівництво Харківських укріплень, датований 28 березня 1656 р. Судячи з «відпису» першого харківського воєводи Селіфонтова 1657 р. та іменного опису 1658 р. Харків був уже досить великим поселенням. В описі значилося 578 душ чоловічої статі, і можна вважати, що в цей час у місті було не менше ніж 200 будинків.

Харків став центром Харківського козацького полку. Українські переселенці принесли з собою характерний для них козачий військовий і адміністративний порядок. З перших років існування фортеці біля неї почав селитися торгово-ремісничий люд. З’явилися перші слободи — Гончарівка, Журавлівка і т. д. Це свідчило про перетворення Харкова з важливого прикордонного форпосту на центр ремесел і торгівлі.


На початок XVIII ст. було заселено Поділ — район між фортецею і річкою Харків, а в 30-40-ті рр., коли минула загроза нападу з боку кримських і ногайських татар, забудова переступила річки Лопань і Харків. У місті налічується близько 1 тис. подвір’їв і низка різного роду громадських споруд. З шести найбільших ярмарків Слобожанщини чотири проходили в Харкові: Успенський, Хрещенський, Троїцький, Покровський.

Відбулися зміни і в соціальному житті міста. У 1765 р. ліквідують полковий адміністративний устрій міст. Замість слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію.

Історія харківщиниПротягом довгого часу Харків належить до Бєлгородської єпархії. У 1799 р. було створено Слобідсько-Українську єпархію з центром у м. Харкові. Серед перших церков, побудованих у місті, — Успенська церква. Її зведення почалося в 1658 р. Сучасний же храм побудовано в 70-і рр. XVIII ст. У 1726 р. на території Харківської фортеці був заснований Покровський монастир. Монастирський храм є найстарішим у Харкові.


Харків стає губернським містом. Створюється міська дума (1785 р.). З 1734 р. починає діяти поштова служба, з 1739 р. з’являється перший лікар, з 1778 р. — перша аптека. Це дещо змінює побут харків’ян, проте протягом усього століття основним заняттям їх залишається рільництво (до 70 % населення). Про розвиток ремесел і торгівлі свідчать найменування  вулиць і провулків, що виникли в той час: Чоботарська, Римарська, Капелюшний, Столярний, Слюсарний.

Уже у XVIII ст. Харків стає освітнім центром.

Харківський колегіум (у 1731 р. таку назву отримала слов’яно-латинська школа, переведена в 1726 р. з Бєлгорода) став другим за значенням в Україні після Києво-Могилянської академії. Тут викладали повний курс наук. Бібліотека колегіуму стала першою в місті і до 40-х рр. XIX ст. налічувала вже 5 тис. томів.

На початку XIX ст. Харків уже розвивається не тільки як торговий, але і як промисловий центр. До 1897 р. в місті налічується понад 70 підприємств: млинів, салотопок, гуралень і чинбарських заводів. До середини XIX ст. міська промисловість переважно мала кустарний характер і основним напрямом економіки залишалася торгівля та переробка сільськогосподарської продукції. З другої половини XIX ст., у зв’язку з ліквідацією кріпацтва і швидким розвитком Донецько-Криворізького регіону, місто перетворюється на один з найбільших економічних центрів Російської імперії.
середині століття в Харкові налічувалося вже понад 30 тисяч жителів. Фактором, який безпосередньо вплинув на розвиток міста, став розвиток залізничного транспорту. У 1869 р. відкрили залізничну магістраль, яка зв’язала місто з Москвою, а потім — з Донбасом, Києвом, портами Чорного й Азовського морів. У місті розвивається вагоноремонтна справа, у 1897 р. дав першу продукцію Харківський паровозобудівний завод. Поступово підприємства міста почали випускати різноманітну продукцію — від сільськогосподарських машин до двигунів. Тож Харків став постачальником сільськогосподарської техніки на загальноімперський ринок. Найбільшу кількість такої продукції випускав завод Гельферіх-Саде, побудований у 1882 р.

Історія харківщиниУ 1828 р. почали брукувати місто каменем. У 1871 р. на вулицях Харкові з’явилося газове освітлення, у 1881 р. було введено в експлуатацію першу чергу міського водогону. У 1882 р. була прокладена перша лінія міської кінної залізниці, яка проіснувала до 1918 р. Наприкінці XIX ст. в місті  побудовано першу електростанцію, що дало можливість розпочати електрифікацію міського транспорту. У 1905 р. на вулицях міста з’явився перший електричний трамвай. У 1888 р. Харків став другим містом серед телефонізованих в Україні.


Ще в другій половині XVIII ст. російський уряд постарався уніфікувати систему освіти. У 1788-1789 рр. в Україні з’явилися головні і малі народні училища. У 1789 р. Головне народне училище відкрилося в Харкові, а в 1805 р. воно стало базою створеної чоловічої гімназії.

Зі зростанням міста з’являлися й нові навчальні заклади. До початку ХХ ст. в Харкові було чотири чоловічі, дві жіночі гімназії, два реальні училища, духовна семінарія, кілька приватних гімназій і пансіонів, Інститут шляхетних панянок, Комерційне училище, п’ять вищих початкових училищ (усього на 1902 р. — 111 початкових шкіл).

Багато подій у культурному та науковому житті Харкова у XIX ст. відбувалися вперше не лише в місті, а й у всій Україні. Перший провінційний музей в Росії було відкрито в Харкові в 1886 р. Це був міський художньо-промисловий музей.

Історія харківщиниВеличезне значення мало відкриття 17 січня 1805 одного з найстаріших в Росії і першого в Україні Харківського університету. Його засновником став В. Н. Каразін. Університет є науковим і культурним центром, він відомий своїми вченими, випускниками та викладачами: М.
Бекетовим, В. Я. Данилевським, М. Ф. Сумцовим, Д. І. Багалієм і багатьма іншими корифеями. Університет став центром створення наукових  товариств: Філотехнічного (1811 р.), Фізико-хімічних наук (1873 р.), Історико-філологічного (1877 р.), Математичного (1879 р.), Юридичного (1901 р.) і т. д. Уперше в Російській імперії тут в 1910 р. науковий ступінь доктора історії надали жінці, А. Я. Єфименко. У 1873 р. в Харкові було відкрито Ветеринарний інститут, у 1875 р. — Технологічний інститут. У 1914 р. з Нової Олександрії в Харків евакуювали Інститут сільського господарства і лісництва.

Історія харківщиниОтже, на початок ХХ ст. Харків стає промисловим, науковим і культурним центром з величезним потенціалом. Нове століття внесло свої несподівані корективи у розвиток міста. З Харковом пов’язано багато важливих подій в історії України: 29 січня (за старим стилем) 1900 р. тут створено першу українську політичну партію в Придніпровській Україні — РУП (Революційна українська партія), 12 грудня 1917 р. — проголошено радянську владу. Бурхливий перебіг економічних процесів зумовив загострення соціальних суперечностей. Харків ще в 70-80-ті рр. XІХ  ст. став центром народницького руху. Відбувалися стихійні виступи робітників.

Під час громадянської війни Харків переживав і червоний більшовицький терор, і свавілля армії Денікіна, і наслідки інтервенції, і націоналізацію.

На початку 20-х рр. починається смуга великих перетворень у різних сферах суспільного життя. Істотних змін зазнає адміністративно-територіальний устрій міста. 26 січня 1919  р. було вирішено розбити місто на три райони — Іваново-Лисогірський, Петинско-Журавлівський, Основ’янсько-Холодногірський. Керівництво всіма виявами місцевого громадського життя сконцентрували у своїх руках виконкоми. Назви та кількість районів у місті часто змінювалися. До 1938 р. їх стало вісім (вони, в основному, відповідали сучасному поділові). У 1919 р. за Харковом  офіційно закріплено столичний статус.

До кінця 1925 р. промислові підприємства міста було поновлено; зазнавали реконструкції та виникали нові заводи й фабрики. У 1940 р. промисловість міста в 12 разів перевищувала рівень 1913 р.

Історія харківщиниУ 1924 р. почала працювати перша в Україні радіостанція. З’явилися нові робітничі селища: імені Артема, імені Кірова, тракторобудівників, Червоний Жовтень. Почалася теплофікація міста. У 1939 р. з’явилася перша тролейбусна лінія міста. У 20-ті — 30-ті роки виникла густа мережа шкіл-семирічок, розгорнулася боротьба з неписьменністю. З Харковом пов’язаний і період у діяльності видатного педагога А. С. Макаренка. Виникли нові форми позашкільної роботи, і в 1935 р. у Харкові відкрився перший в Україні палац піонерів. Значні зміни відбулися в системі вищої освіти. Після реорганізації університету виникли: з 1921 р. — медінститут, Інститут народного господарства, з 1937 р. — юридичний інститут. Усього в 1930-1931 рр. у Харкові було організовано 23 нових вищих навчальних заклади.

У 1920-1930 рр.. почалася робота багатьох нових наукових організацій та інститутів міста: Української рентгенівської академії, Інституту гематології та переливання крові, Коксобуду, Українського фізико-технічного інституту і т. д. Наукову і дослідницьку роботу проводили наукові товариства, розвивалося краєзнавство.

У першій половині ХХ ст. місто змінилося завдяки появі нових пам’ятників (в 1935 р. було відкрито найкращий у світі пам’ятник Т. Г. Шевченкові, скульптор М. Г. Манізер); роботі «Харківського Россі» — Бекетова, архітекторів Верьовкіна, Жукова та ін. У 1925-1927 рр. у стилі конструктивізму було споруджено будівлю Держпром.

Насиченим було й культурне життя міста. У 1926 р. з Києва до Харкова переїхав Державний український драматичний театр «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом, у 1929 р. перші вистави почав давати Український театр музичної комедії. У 1932 р. організовано Харківську організацію Спілки композиторів України, у 1934 р. — Спілку письменників України.

Величезних втрат зазнало місто в роки масових репресій сталінського режиму і в роки Великої Вітчизняної війни. Воно стало предметом особливого інтересу гітлерівської Німеччини, і, у результаті, за оволодіння ним обидві сторони боролися запекло. Місто двічі переходило з рук у руки, пережило окупацію, голод і руйнування. До моменту остаточного звільнення було зруйновано 200 тис. кв. м житлової площі, повністю виведено з ладу всі споруди комунального господарства. Загинула значна частина матеріальних цінностей підприємств Харкова, незважаючи на виконану евакуацію. До 23 серпня 1943 р. — дня звільнення міста — у місті не залишилося діючих підприємств.

У період окупації тисячі харків’ян були знищені фашистами тільки через свою партійну, національну або расову приналежність, багато кого відправили в Німеччину.

Але навіть у таких нелюдських умовах жителі міста намагалися вберегти і зберегти культурні цінності.

Усього за 21 місяць окупації було вбито і закатовано понад 256 тис. мирних жителів, 164 тис. силоміць вивезено на роботи. З 900 тис. довоєнного населення в місті залишилося 200 тис. чоловік. Загальний матеріальний збиток, завданий народному господарству Харківщини, установам культури й окремим громадянам, становив 33,5 млрд руб.

Багато вулиць міста носять імена захисників і визволителів міста: взводу лейтенанта П. М. Широніна, О. Яроша, І. Танкопія та ін.

Історія харківщиниСамовіддана робота з відновлення міста почалася відразу після звільнення Харкова. Але лише до початку 50-х рр. було досягнуто довоєнного рівня виробництва. Саме ж виробництво ставало більш досконалим. Було відкрито нові заводи та фабрики: «Електроважмаш», «Завод дорожніх машин» та ін. На сьогодні в місті налічується близько 250 великих підприємств. За цими показниками Харків по праву вважається провідним промисловим центром України.

У середині 50-х рр. розпочала свою роботу Харківська телестудія. У 1962 р. населення міста наблизилося до 1 млн чол., і Харків став другим, після Києва, містом-мільйонером в Україні.

У 50-80-і рр. почалася забудова цілих житлових масивів: Павлового Поля, Олексіївки, Салтівки.

У 1975 р. в Харкові було відкрито першу лінію метрополітену, а зараз їх діє три.

Хоча 1970-ті — перша половина 1980-х рр. увійшли в історію країни як період стагнації, місто досягло певних успіхів у розвитку господарства, науки й культури.

У 1985 р. почала проводитися політика реформ — «перебудова». Кульмінацією демократичних процесів у суспільстві стало проголошення в 1991 р. незалежної української держави. Це дало можливість новій державі самостійно створювати своє майбутнє. Життя міста стало відображенням нових процесів у суспільстві. Наприклад, у зв’язку з ухваленням Верховною Радою нової Конституції України, майдан Радянської України перейменовано на майдан Конституції. У результаті приватизації на карті Харкова з’явилося безліч приватних підприємств, шкіл і т. д., більш різноманітним стало культурне життя городян. Однак його основою є установи й організації, створені ще в післявоєнний час.

Історія харківщиниУ 40-50-і рр. було створено: Український НДІ селекції та генетики, НДІ організації та механізації шахтарської будівництва. У 60-70-і рр. відкрито: Інститут громадського харчування, Інститут проблем кріобіології і кріомедицини, Північно-східний Центр АН УРСР і т. д. І на сьогоднішній день своїми вченими пишається місто. Це академіки Л. Т. Мала, А. В. Погорєлов та інші. Тільки з Харківським державним, а нині національним університетом, пов’язана біографія більш ніж 100 академіків і членів-кореспондентів НАН України. У розвиток науки і техніки зробили свій внесок технічні та військові вузи міста.

Харків’яни та гості міста мають можливість відвідувати численні театри, цирк (у 1974 р. він отримав нову будівлю на 2300 чол.), планетарій (відкрито в 1957 р.). У місті проводять численні фестивалі та конкурси. У 1992 р. за рішенням ЮНЕСКО відзначали 70-річчя театру «Березіль», а в 1993 р. проводили міжнародний фестиваль «Березіль-93».

 Останніми роками було проведено фестивалі «Українська толока», фестивалі пам’яті К. І. Шульженко, пам’яті піаніста В. Крайнєва та ін.

Історія міста Харкова налічує три з половиною сторіччя. Вона сповнена прекрасних і трагічних подій. Місто прийняли до Міжнародної Ліги історичних міст. Його розвиток був і буде залишатися одним з ключових моментів у житті цілої держави — незалежної України.

Сергій Куделко

Кандидат історичних наук, професор,

директор Центру краєзнавства

Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна

Источник: www.city.kharkov.ua

Предыстория

 В раннем средневековье на территории Харьковской области жили кочевые племена: аланы, хазары, печенеги, половцы. Некоторые историки полагают, что половецкая столица Шарукань — этимологический источник названия города Харькова. По одним данным, название города пошло от реки Харьков, по другим — от легендарного казака Харько.

 Харько

Мифический казак XVI, начала XVII или даже XVIII века Харько, по имени которого якобы назван город и которому воздвигнута в 2004 году в начале проспекта Ленина конная статуя работы З. Церетели, по поздней легенде, приведённой Н.Костомаровым (1881), был казачьим сотником, грабителем имений.[1] По другой поздней легенде, записанной Е.Топчиевым (опубликована в 1838), которую раскритиковал как недостоверную Д.Багалей, утонул близ будущего Змиёва в реке Северский Донец[2]: «Не приходиться быть первому поселению при реке Лопани, иначе город Харьков назывался бы Лопанью или река Лопань — Харьковом. Ещё дед моего деда зашёл в этот край и именно в окрестности Харькова, когда было здесь мало народу… Первый поселенец… поселился при ней Белгородской кринице хутором… И этот первый поселенец был Харько… Когда именно жил Харько, неизвестно, но говорили, что назад тому более 200 лет…от 1838 Он был не из простых. Вышел из Польши начальником нескольких семей православных… Однажды… настигнул их татар около нынешнего города Змиёва. Отбил добычу и освободил пленных. Но, угнавшись за самыми татарами на ту сторону Донца, был подавлен большим числом собравшихся неприятелей и потонул в Донце, на обратной переправе с двумя своими сыновьями. Татары, наконец, проникли в скрытное убежище поселения Харька и разорили его совершенно… После этого заселение Харька оставалось долго впусте. Говорили также, что самые татары, первые, называли его именем реку, при которой он жил». (этого не может быть, поскольку гидроним Харьков намного старше).

Согласно «Топографическому описанию Харьковскому наместничеству» (1785) ответом на восьмой вопрос анкеты «Ежели можно справится о его города начале, кем, когда и на какой случай построен, и какими людьми спервоначалия быль заселен» являются следующие слова (дословно): «За подлинно неизвестно, но естьли поверить молве, то на сем месте завел себе хутор некто из зажиточных малороссиян, но кто он был таков, откуда и когда, о том сведений нет, именем Харитон, а по просторечию Харько, от котораго якобы сей город и река звание свое получили».[3] Но в следующем «Описании…», 1787 года, нет никакого Харько, написано коротко и ясно: «Построен в царствование царя Алексея Михайловича 1653 году».[4]

В печатном «Топографическом описании Харьковскаго наместничества с историческим предуведомлением…» 1788 года издания сказано, что город получил своё название по реке: «Губернской город Харьков, привилегированный, называется по речке Харькову, при которой он расположен».[5]

Харьковские острог и крепость

Современный город возник на возвышенном плато водораздела рек Харьков и Лопань на месте разрушенного древнерусского городища окружностью не менее 530 саженей[6], со множеством подземных ходов — сначала как небольшая крепость Московского государства для защиты границ от набегов кочевников. Согласно «Описанию городов и знатных местечек в провинциях Слободской губернии в 1767-1773 годах» губернской канцелярии:

 
«Начало населения сего города Харькова в 7138 от сотворения мира, 1630 от Рождества Хроистова году, в котором первые начали собираться на поселение малороссияне из-за днепровских польских и малороссийских городов; первый из них был осадчий Иван Каркач, и городок был построен деревянный, с таким укреплением, каково в тогдашнее время служить могло единственно к убежищу от неприятельского татарского нападения». [7]

Около этой крепостцы в 1653 (по другим данным — в 1651 году, именно эта дата на знамени Харьковского казачьего полка[8]) поселились переселенцы из Правобережной Украины и Надднепровья, которые бежали в пределы Московского государства от руины времен восстания Богдана Хмельницкого (Хмельнитчины).

Первый харьковский острог перестраивали в харьковскую крепость под начальством первого воеводы города Воина Селифонтова. Первоначально построен он был («неправильно», не по плану) в 1654-1656 годах, перестроен и расширен под его руководством до 1660. В 1658[6] (по данным Н.Дьяченко — уже в 1655[9]) году по именной описи в Харькове проживало 587 взрослых «душ мужеска пола», служивших в полку.

Около 1669 года получил название «полковаго города Харьковского козачьего полка».[10] С момента учреждения Слободской губернии в 1765 году — губернский город.

Харьков в XVIII — начале XX века

После учреждения губернии становится её центром (1765). Город был военно-оборонным и ремесленно-земледельческим центром. В 17 веке город стал центром проведения многочисленных ярмарок, и постепенно превратился в торгово-ремесленный, а позже и фабрично-заводской центр. К 1837 в Харькове насчитывалось свыше семидесяти промышленной предприятий: мельниц, салотопок, винокуренных и кожевенных заводов. В середине XIX века в городе проживало свыше 30 тысячи жителей. Стимулом экономического развития послужила прокладка через город железных дорог (1869), особенно Курско-Харьковско-Азовской и линии Киев — Харьков. Город стал не только железнодорожным узлом, с 1896 года и центром паровозостроения.

В 1780-1796 — центр Харьковского наместничества. В течение XVIII-XIX веков — торговый, культурный и промышленный центр Слободской Украины.

В 1789 г. в Харькове открывается первый в Малороссии стационарный театр, в 1805 — второй на нынешней территории Украины университет, в 1885 — технологический институт (сейчас — НТУ «Харьковский политехнический институт»), в 1912 — Высшие коммерческие курсы (Харьковский коммерческий институт).

Здравоохранение в городе активно развивалось. Так, на его окраине располагалась Сабурова дача — крупнейшая психиатрическая больница Российской империи. В 1869 году открывается первая городская больница со стационаром, доступная для малообеспеченного населения — Александровская больница.

Харьков в период Первой мировой и Гражданской войн

С 1918 по 1919 год Харьков был столицей Донецко-Криворожской Республики в составе РСФСР, с 1919 по 1934 — Украинской Советской Социалистической Республики.

24 декабря н.ст. 1917 г. в здании Дворянского собрания открылся Первый Всеукраинский съезд Советов. Съезд принял решение о признании на Украине всех декретов и постановлений ленинского правительства Российской Федерации и провозгласил советскую Украину федеративной частью Советской России.

25 июня 1919 года город заняла белая Добровольческая армия. Наступление велось со стороны Основы по Московскому проспекту. Первым в центр города вступил знаменитый Дроздовский полк под командованием Антона Туркула.

В день вступления белых в город у стен Городской Думы погиб экипаж красного броневика Остин-Путиловец «Артем» (командир — Ю.Станкевич).

Главнокомандующий Вооружёнными Силами Юга России Антон Иванович Деникин сразу после взятия Харькова Добровольческой армией присутствовал на торжественном молебне, посвящённом освобождению города, на площади перед Никольским собором. Жителями города Главкому были преподнесены хлеб-соль на специальном блюде, которое сейчас хранится в Центральном музее Вооружённых Сил.

Столица УССР

В качестве столицы Советской Украины Харьков быстро застраивался, стремительным был и рост населения города. В 1917 году в Харькове жило 279 тысяч человек, в 1939-833 тысячи. Индустриальный Харьков рос в юго-восточном направлении, именно тут накануне Первой мировой войны возник крупный промышленный район. В 1934 году был принят генеральный проект планировки Харькова. По своему экономическому развитию город стал третим после Москвы и Ленинграда индустриальным центром СССР. Машиностроение Харькова до Великой Отечественной войны давало около 40 % продукции всей машиностроительной промышленности Украины и до 5 % — СССР.

Харьков в годы Великой Отечественной войны

Оккупация

Харьков был наиболее населённым на момент оккупации городом Советского Союза, побывавшим в оккупации во время Великой Отечественной войны. Население города 1 мая 1941 года составляло 901 тысячу человек, перед оккупацией в сентябре 1941 вместе с эвакуированными составляло 1 млн 500 тыс.[12] (больше, чем сейчас), после освобождения в августе 1943 г. — 180-190 тысяч человек (по данным Н. С. Хрущёва, 220 тысяч).[13]

 Уличные бои в Харькове, 25 октября 1941 года.Город был оккупирован 24 октября 1941 года силами 6-й армии вермахта под командованием Вальтера фон Рейхенау, 55-м армейским корпусом Эрвина Фирова (который стал комендантом города после взрыва Георга фон Брауна). Обербургомистром был назначен немецкий полковник Петерскнотте, который, однако, вскоре передал свои полномочия А. И. Крамаренко. Последний оказался плохим администратором, не сумел справиться ни с задачами снабжения, ни бороться с советским подпольем.

Впервые в истории Великой Отечественной войны здесь при отступлении советской армией были применены радиоуправляемые мины. Самый известный взрыв радиоуправляемой мины был совершён по сигналу советского минёра Ильи Старинова из Воронежа в 3:30 ночи 14 ноября 1941 года. На воздух во время банкета взлетел германский штаб по улице Дзержинского, 17 (партийный особняк, в котором жили секретари КП(б)У: сначала Косиор, затем Хрущёв) вместе с командиром 68-й пехотной дивизии вермахта, начальником гарнизона и комендантом города генерал-лейтенантом Георгом фон Брауном, братом знаменитого ракетчика Вернера фон Брауна. Немецкие сапёры во главе с инженер-капитаном Гейденом, разминировавшие здание и обезвредившие ложную мину, заложенную под огромной кучей угля в котельной особняка, были обвинены в измене и расстреляны. В отместку за взрыв немцы повесили пятьдесят и расстреляли двести заложников-харьковчан.[14]

 Разрушенный вокзал Харькова, октябрь 1941 года. В саду Шевченко аллею от Ветеринарного института до памятника Шевченко немцы превратили в воинское захоронение для высоких военных чинов. (По прусским военным традициям захоронение часто устраивается в центре города). В харьковском саду были похоронены минимум два фашистских генерала: в ноябре 1941 — взорванный Ильёй Стариновым Георг фон Браун, надгробие над могилой которого было похоже на мавзолей; и в июле 1943 — командир 6-й танковой дивизии Вальтер фон Хунерсдорф, раненый 14 июля под Белгородом во время Курской битвы и умерший после операции в Харькове 19 июля; на его похоронах присутствовал фельдмаршал фон Манштейн.

Немцы собирались устроить на аллее сада «пантеон германской военной славы». После окончательного освобождения города, в 1943 году, оккупационное кладбище было уничтожено.[15]

Бои за город

Харьков был оккупирован 24 октября 1941 года силами 6-й армии вермахта под командованием Вальтера фон Рейхенау. Город был сдан почти без боя, из-за предшествующей катастрофы под Киевом. Бои шли в центре, на улице Университетской (основная точка обороны — Центральный Дом Красной Армии), и на Холодной Горе.

В январе 1942 РККА предприняла наступление южнее города, в районе Изюма. С изюмского плацдарма командование Юго-Западного фронта намеревалось осуществить Харьковскую операцию по окружению и дальнейшему уничтожению противостоящей 6-й армии. Эта операция, начатая 12 мая 1942 г., завершилась катастрофой: в окружение и плен попали значительные силы наступавших советских войск.

В феврале 1943 г., развивая наступление Советской Армии, начатое после Сталинградской битвы, Харьков был освобожден силами Воронежского фронта под командованием генерала Ф. И. Голикова. Однако последовавшее вскоре контрнаступление немецких войск в марте 1943 года привело к повторной сдаче города (15 марта). На этот раз группе состоящей из первой и второй дивизий СС под командованием генерала П.Хауссера.

В августе 1943 город был освобожден окончательно действиями 69-й армии Воронежского фронта, 57-й армии Юго-Западного фронта и 7-й гвардейской армии Степного фронта. День освобождения Харькова, 23 августа, с тех пор становится городским праздником, в 1980-х годах названным Днём города.

23 августа 1943 немцы отступили из города на южную окраину и в район аэропорта, при этом каждый день обстреливая артиллерией центр Харькова. В ночь с 27 на 28 августа по Змиевской улице группировка генерала Кемпфа, состоящая из мотопехоты при поддержке танков после короткой артподготовки предприняла попытку отбить город.[16] Их остановили в районе нынешнего автовокзала (Левада) и отбросили обратно. Только после этого, 30 августа, был проведён митинг в честь освобождения Харькова с участием Конева, Жукова и Хрущёва.[15]

В четырёх битвах за Харьков и за время его двукратной оккупации СССР и Германия потеряли больше людей, чем где-либо ещё в истории Второй мировой, включая Сталинград. Городские старожилы утверждают, что Харьков не стал городом-героем потому, что Сталин считал позором для РККА освобождение Харькова лишь с третьей попытки.

Вскоре после освобождения, в декабре 1943 года, в Харькове состоялся первый в мировой истории открытый судебный процесс над военными преступниками.

Разрушения города в результате военных действий

 Харьков в результате войны оказался одним из самых разрушенных городов в Европе. Были уничтожены десятки памятников архитектуры, вывезены в Германию многочисленные художественные ценности, в том числе картины и гравюры Рубенса, Веласкеса, Дюрера, Ван Дейка из художественного музея. Посетивший город в 1943 году «красный граф» писатель Алексей Толстой писал: «Я видел Харьков. Таким был, наверное, Рим, когда в пятом веке через него прокатились орды германских варваров. Огромное кладбище…»

Немцы при отступлении в 1943 году не смогли взорвать железобетонный Госпром — так прочно он был построен. В Доме проектов (сейчас новое здание университета) были уничтожены все перекрытия, бывшие деревянными, и полностью разрушено крыло, обращённое к зоопарку. Не подлежали восстановлению первый в мире Дворец пионеров, Центральный дом РККА, Пассаж и вся застройка спуска Халтурина, гостиница «Красная», здание КП(б)У, музей имени Сковороды, Южный вокзал и множество других. Было уничтожено полтора миллиона квадратных метров только жилья. В зоопарке перед войной жили более 5000 животных, а после освобождения в августе 1943 их осталось менее ста пятидесяти, из которых более-менее крупных всего десять (четыре медведя, пять обезьян и один волк); во время войны уничтожено пять тысяч животных.

Общий ущерб городу составил 33,5 миллиарда рублей. Западные эксперты предсказывали, что на восстановление города понадобится 50 лет..[17]

Пустыри и развалины на месте разрушенных кварталов напоминали горожанам о войне вплоть до середины 1960-х годов. На одном из памятников в Харькове высечены слова: «Герои не умирают. Они обретают бессмертие и навсегда остаются в памяти нашей, в свершениях наших, в великих деяниях грядущих поколений. Жизнью своей потомки обязаны им».

Харьков в 1945-1991 годах

В 1946 году был принят новый генеральный проект планировки и реконструкции города.
В 1965 году в городе было 2250 улиц, переулков и площадей! [9]

Харьков в годы независимой Украины (1992-2008)

В городе впервые за его историю в мирное время с конца 1992 по 2006 год наблюдалась депопуляция населения (уменьшение численности).

Численность населения города

До конца 18 века население города было не самым крупным в наместничестве; Харьков (10 805 чел.) по размеру и населению на 1785 год был меньше Ахтырки (12 849 чел.) и сравним с уездными городками Белопольем (9087), Чугуевом (9197), Валками (9295), Сумами (9934), Лебедином (8969 человек).[19]

Источник: an-gorod.com.ua


Categories: Другое

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.